Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Казки на ніч 📚 - Українською

Читати книгу - "Казки на ніч"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Казки на ніч" автора Руслан Володимирович Горовий. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 57
Перейти на сторінку:
попросив я продавчиню.

До речі, оленятко зайшло зі мною просто в магазин, однак це не справило на тітку враження. Вона зважила печива, я розрахувався, і ми пішли з Бембіком їсти.

Потім щоразу я брав йому печива вже з Києва. Іноді просто передавав смакоту в зону зі знайомими. Я дзвонив і дізнавався, чи Бембік підріс. Чи в нього прорізалися ріжки, чи насправді він уже здоровань?

Аж якось, десь через два роки, мені подзвонив провідник. Дядько він аж ніяк не сентиментальний, однак голос у нього тремтів.

— Уяви, приїхали, вишльопки! Діти якихось чинуш на джипах! Шукали дичину. Ганяли по лісі. Ну та який тупий звір на них вийде? А тут Бембік біля магазину. Він уже ніби й здоровий, рев у нього тужний, чути здалеку, а по суті, дитина. І до них, до джипа.

Я не дослухав. Що там слухати, і так усе зрозуміло. Молодий олень, який вірив людям, заплатив за свою віру найдорожчим.

Диванний сепаратист

— Вот, плять, пабачим, шо ти запайош, кагда тут будуть руськіє танкі!

Таку фразу ще весною видав один мій знайомий диванний сепаратист. Я не хочу називати його імені й прошу спільних знайомих не робити цього, бо ж у дурачка є родина, дитина і, не дай бо’, ще щось.

Одним словом, з самого початку Майдану цей товариш впав у депресію. Потім почав сперечатися з людьми, бризкати слиною. Коли ж йому натякнули, що можуть порихтувати хребта, він припинив спілкуватися з живими опонентами і пірнув у павутиння Інтернету.

— Браття! Шо рабить? — волав він у соцмережах. — Страна ніатвратіма катітся в бездну, і я не хочу разом з нею!

Спочатку він цікавився, як виїхати на ПМЖ до Росії чи Білорусі. І люди пояснювали йому шо до чого. Причому досить детально.

Однак коли людина хоче не їхати, а лишень балакати, це з часом стає видно, і росіяни з білорусами на нього поклали те, що зазвичай кладуть на тих, хто дофіга триндить.

Тож він переключився на інший фронт.

— Браття! — скавчав чувак. — Давайте пакостити армії!

Після цього з’являлася ахінея типу «підкрадіться вночі до танка і насипте піску в бак». Ті, хто спочатку активно з ним спілкувався, теж зрозуміли, що діла не буде, і з часом забили болт.

Ну і, відповідно, тепер на його сторінці все скотилося до повного маразму. Ось, наприклад, пост: «Браття! Давайте дізнаємося скількі нас. Візьміть гривню. Напишіть на ній: „Хунті пиздець“. І запускайте її в обіход».

Далі взагалі прикол: «Не бійтеся. Автомати приймають розмальовані купюри. Однак увага! Писать можна тільки на одному боці, бо інкше нічого не вийде…»

Еге, думаю, сепаратист сепаратистом, а гривеньку береже… боїться прокакать.

Одним словом, почитав я цей опус і навіть хотів щось написати, аж бачу, що на нього взагалі відгуку немає. Жодного. Докотився сепаратист, уже всі знають, що в голові навіть не вата, а тупо вавка. То й не став нічого писати.

А сьодні один спільний знайомий виставлявся, бачу, і він прийшов. Нє пабрезгував. Усівся, випив, попоїв. Тостів, правда, не казав, однак прикластись до свята політичних опонентів не відмовився.

А по тєліку саме Порошенко щось розказував. І така картина намалювалася, просто Босх. Сидить диванний сципаратіст. Увесь сивий, скукожений, спина інтегралом. П’є закарпатський коньячок, заїдає рошенівським тортом.

Дивився на нього і думав. Оце мужчина. Не тому торт їсть і конячок п’є, що жлоб і зайву гривню боїться витратить, а щоб «врагу» не дісталося.

Змовчав у фіналі. Бо ж найстрашніше для сепаратиста знаєте що? Відсутність опонентів. Це для них усе одно, що в дурдомі обшита м’яким кімната. Куди не стукай, відгуку немає.

Герої майбутнього роману

— Русь, ти про нас напишеш? Оповідання? Таке, шоб читали? Бо твої читаю, нормуль, як у житті.

— Ну звісно, напишу, якшо хочеш, напишу, головне, шоб ви живі були.

— Дуриш ти. Шо ти напишеш, як нічого не знаєш?

Розмовляю телефоном із чуваком, що зараз в АТО. Воює з квітня без ротації, як і більшість його підлеглих.

— Знаєш, — каже мені, - тут шо не день, то роман. Якби я вмів, то написав би.

— Нічого, — відповідаю. — Повернешся з війни, все напишеш, такі тилові щури, як я, допоможуть. Нам за щастя буде таким, як ти, допомогать.

— Ой да ладно, — сміється. — Я он у тебе в книжці прочитав, як після війни ставилися «наші» до тих, хто був на окупованій території, і зрозумів, шо все це нас знов чекає на Донбасі.

— Ну, може, й так. Якось та буде.

Мовчимо, сопимо в слухавки, ніхто не хоче говорить про найголовніше.

— Шо, — не витримую першим, — є двохсоті?

- Є. Один двохсотий, один трьохсотий. Ти їх навряд чи знаєш, вони, як ти проїздив, були з іншого боку дороги. Обстріляли нас з мінометів, а потім з-за зеленки лупонули чи то з самохідки, чи з крупнокаліберного. Одного одразу, а другого в руку.

Мовчимо. Кожен думає про своє.

— А знаєш, у душі кожен з нас трохи трьохсотому заздрить. Навіть якщо вголос не скаже. Бо той додому поїде, а нам далі тут. Не обстріли страшні, а рішення, які щодня приймаєш. Стріляєш у відповідь з міномета, а сам Бога молиш, щоб поруч цивільних не було, бо ж метал не розбирає, хто винен, а хто ні.

— Тримайтеся!

— Ну звісно, ти теж не забувай, дзвони героям майбутнього роману.

Нарешті розсміялися.

Люди і нелюди

Сьогодні побачив відео. На землі лежить поранений десантник. Майже всі його товариші загинули, бо далі стоїть спалена бронемашина і по дорозі розкидані тіла загиблих.

Терорист знімає його на телефон. Те, що це не журналіст, а просто такий собі апалчєнєц-баєц, видно з того, що він тримає телефон вертикально, а отже, не розуміє специфіку телебачення. Окрім того, питання штибу: «Ти стріляв? Нє? А вани стріляли?» свідчать на користь моєї версії.

Однак я не про нього навіть. У якийсь момент до пораненого підходить місцевий дядюшка в синій майці й сонцезахисних окулярах «пчьолка Майя». І це гівно починає нести єресь.

— Я отєта встал, іду в церкву, шоб паставіть свєчку за упакой душі Порошенка, Авакавих і усєх іх, — видає бидло, бачачи, що його знімають. Поступово старий задрот сам себе накручує. — Ви панімаєте, — тиче ціпком у бік пораненого на землі, - вони ж не православні, вани єті, як їх, капелани. Католіки. Усі протів нас.

Бойовики, побачивши, що дяді тіки дай слово, то він тут усіх з гівном змішає, підначують.

— А как би

1 ... 6 7 8 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Казки на ніч», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Казки на ніч"