Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Казки на ніч 📚 - Українською

Читати книгу - "Казки на ніч"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Казки на ніч" автора Руслан Володимирович Горовий. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 57
Перейти на сторінку:
ві паступілі з єтім плєнним ранєним? — питає «оператор».

— Расстрілять, блін. Я дивився по тілівізару, як вони всіх наших вбивають. Расстрілять! Тім боліє, шо вони отказалісь от гіоргієвськой лєнтачки, ахулілі Георгія-Пабєданосца, прідставляєтє?

Дядько не витримує, виймає зі світлих штанів хустиночку і сякається в неї. Потім починає валувати, плювати на пораненого бійця і врешті валить, куди йому треба.

Страшне відео. Якби з полоненого знущалися супротивники, я це хоча б зміг осягнути. Однак старе чмо у світлих штанах та синій маєчці — це вже, як кажуть, перебір. Заради звільнення територій для такого набору з кісток і вати і воюють хлопці? Дуже сподіваюся, що таких виродків на Донбасі все ж менше, ніж нормальних людей.

А, і ще. Оператор обіцяв «замилити» морду дядькові, щоб його не впізнали. Однак, як водиться, набрехав. Тож, країно, дивися на чмошника з Шахтарська. Дивися широко розкритими очима, щоб не забути і випадково не пробачити.

Сепаратист

— Шо тут у нас? Та все, як завжди. Прилазять, валять з гранатометів і тікають.

Околиця Донецька, блокпост. Ми з кулеметником Андрієм їмо кавун, який, до речі, принесли бійцям місцеві. Уже по обіді, однак сонце пече немилосердно. Андрій, який водив і показував мені місцевість та шо, де і як, раптом згадує.

— О! А я ж тобі сепаратиста не показав!

— Кого? — У мене округлюються очі.

— Та це ж саме інтєрєсне! Ходімо!

Андрій веде мене на соняшникове поле. Минаємо бронетехніку, бліндажі, кілька воронок від мінометних подарунків терористів, і нарешті моїм очам відкривається картина. На своєрідній галявинці посеред знесених міною соняхів стоїть пластиковий таз з водою. Поруч у тарілці накидано якоїсь їжі. А біля стоїть сірий гусак. Він, мабуть, лежав, однак, почувши наші голоси, піднявся і зустрічає нас в усій своїй красі. Гусак роздивляється гостей, нахиляючи голову набік. Розкриває рота, однак замість галасу чи шипіння звідти вилітає тихе, ледь чутне чавкотіння.

— Оце і є Сепаратист. — Андрій колупає в зубах соломинкою. — Він у нас контужений, тож вважай.

— А кинутися може?

— Та ні, не кинеться, переляканий сильно, навпаки, до землі припадає і ховається.

Сірий «сепаратист» прислуховується до нас, та не тікає. Андрій доливає йому в банячок води.

— Кілька днів тому пішли ми обдивитися територію після чергового мінометного обстрілу і знайшли його. Їх тут було двійко, однак одного вбило на місці. А цей вижив. Тепер у нас тут.

— А звідки вони тут узялися?

— Ну багато людей повтікало з Мар’янки, коли бої були. Може, сарай зруйнувало пострілом і гуси втекли чи господарі випустили, шоб не подохли, всіх же не забереш?

Ще деякий час стоїмо біля «сепаратиста». Той заспокоюється, втрачає до нас цікавість і п’є водичку.

Ми з Андрієм повертаємося на пост. Навколо все та ж картина знищеної землі — постріляні будинки, звалені лінії електропередач, перериті дороги і залізобетонні блоки, що перекривають шляхи. Однак навіть у таких умовах у пацанів, що боронять рідну землю і розуміють, що кожен день може бути останнім, залишаються і доброта в серці, і людяність, і почуття гумору.

Фрау

— Свєта, ти слишишь, ана настаящая дура! Как я і прідпалагала!

Білява фрау передпенсійного віку їде в київському автобусі й триндить з подругою по мобілці. Причому триндить голосно, смакуючи власні зв’язки, так як люблять це робити на Донбасі.

У результаті за кілька хвилин увесь салон знає, що пані припиздячила сюди з Луганська, патамушта страшна ж, і поселилася у якоїсь родички Галкі.

— А я єй дєньгі і ні прідлагала, ти што? Ані, прідставь, чувствуют сібя пєрєд намі в далгу!

Якщо коротко, то Галя забрала до себе цю біляву лярву разом з чоловіком, старшим сином та невісткою, «а Сірьожа ні паєхал, он там даже што-та с апалчєнцамі мутіт».

Уже після згадки про Сірьожу я хотів втрутитися, аж раптом почув те, що взагалі порвало.

— А вчера она наваріла какой-то чєпухі із рибнага фарша і марковкі. Я єй сказала, што наш мужик такоє ні єст, єму, штоб работать, мяса нада.

З цього моменту я взяв свій телефон й, імітуючи розмову, почав:

— Альо, Семенченко? Вітаю, Семене, тут у мене є людина до вас у батальйон «Донбас». Ну так, біженець, хоче воювати за свій край. Усе серйозно! Навіть, шоб довести лояльність, може здати одного Сірьожу, шо з сепарами мутить!

Очі фрау полізли на лоба, вона дала відбій подрузі й заклякла, дивлячись на мене.

— А ще тут родина добровольця не дуже хоче стісняти киян, то, може, пристроїш жінок десь у гуртожиток? І ближче до АТО. Кажуть, шо можуть на польовій кухні працювати. А там ще чувак є молодший, він теж ніби не проти повернутися і дім захистити.

В автобусі запанувала така тиша, що важко повірити. Фрау відкрила рота, аби шось сказати, та її заціпило.

Я підморгнув їй і видав:

— Зараз я фотку дружини добровольця надішлю, пробий шо до чого про всяк випадок.

У цей момент автобус спинився на Славутичі, і фрау вискочила.

Аж до Позняків люди поглядали на мене хто з острахом, хто із зацікавленням. Я ледь стримував посмішку. А на виході почув у спину і таки посміхнувся:

- І правильно, а шо вона розказує своїм, шо ми барани. Тепер повоюють!

В опчем, Семенченко впливає на всі види сепарів, навіть не знаючи цього.

Відра

— Ця країна приречена. — У далекому вісімдесят восьмому ми з дідом стояли біля протипожежного щита в школі. — Вона ніколи не зможе бути нормальною з такими людьми.

Коли я був маленьким, то в якийсь момент зацікавився пожежним стендом, яких було понатикано скрізь: від шкільного подвір’я до самої галімої турбази.

Мене на стендах цікавили конусні відра. Нє, звісно, сокира з червоним держаком і червоний, з кількома шарами фарби багор теж були цікаві, однак відра були поза конкуренцією.

— Розумієш, малий, — казав дід. — Відра то умовне мірило адекватності суспільства. Усі розуміють, що ці відра ой як згодяться, коли, не дай бо’, займеться чиясь хата.

— Ну?

— От тобі й ну! Всі розуміють, однак відра крадуть. Саме тому їх роблять конусом, щоб поставити неможна, а значить, біспалєзні у хазяйстві.

Уже набагато пізніше я бачив червоні конусні відра в сільських колодязях. І щоразу згадував слова діда про те, що країна, в якій люди крадуть засоби захисту від стихії, рано чи пізно зникне.

А тоді ми стояли біля протипожежного стенда, на якому дід лише п’ять хвилин, як повісив звичайне відро з нержавійки, бо в школу мали приїхати з області

1 ... 7 8 9 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Казки на ніч», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Казки на ніч"