Читати книгу - "Казки на ніч"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Відра, Руся, це мірило всього, — казав дід, хитаючи головою. — «Вкраду, а то шо хата згорить, то херня». Допоки люди так думатимуть, нічого нормального тут не буде!
Уже давно нема діда. І навіть протипожежних стендів майже немає. Тож, чим міряти рівень занепаду, я не знаю.
Ленін
— Задовбали ці пацани! Кому він мішав, га? — Василь з Іваном сиділи біля хвіртки й обговорювали події останніх тижнів.
Радикальні зміни в селище на Херсонщині прийшли разом з Леніним. Точніше, з його падінням. Молоді хлопи з обласного центру, з жовто-блакитною символікою налетіли на нього, як коршуни. Смик, і ось мармуровий Ілліч полетів із постаменту головою вниз.
Торохнув вождь так, що аж луна пішла. Лиса голова удару об асфальт не витримала і відкотилася вбік.
— Від спілкування з громадою Володимир Ілліч відмовився, бо дуже вдарився головою, — пожартував хтось з пацанів.
— Вандали, — пробурмотів собі під ніс Василь, однак сперечатися з молодими не став.
Того вечора Василь напився з горя. Не те щоб він дуже любив того мармурового Леніна, однак, по-перше, звик до нього, а по-друге, порядок же ж має бути. Як так? Стояв собі пам’ятник кілька десятків років, а тут прийшли й звалили! Пізніше він поділився горем з Іваном, колишнім завклубом, що жив навпроти. Після випитої спільно пляшки Іван змовницьки підморгнув і потяг Василя до сараю.
— Тільки ж ти тс-с-с! — приклав палець до губ Іван. — Шоб нікому!
— Та я могила, — чомусь перехрестився Василь.
У сараї Іван клацнув вимикачем, і десь угорі, ледь освітлюючи все навколо, спалахнула лампочка.
— Та-дам! — картинно заспівав Іван, зриваючи простирадло з якоїсь гори в кутку сараю.
У Василя відвисла щелепа. На соломі, неначе освітлюючи все навколо власним світлом, стояв здоровезний гіпсовий бюст Ілліча.
— То ще давно, у дев’яностих, у клубі забрав. Стояв нікому не потрібний.
— Ваня, ти молодчага. — На очі Василеві навернулися сльози. — То пішли, може, його, поки ніч, на місце старого поставимо?
— Та не питання. З тебе літра, й по руках.
За кілька хвилин чоловіки вже прямували до постаменту. Василь ішов, одягнувши здоровезний, порожній усередині бюст вождя на себе. З боку здавалося, що бюсту приробили спортивні штани та кирзові чоботи і змусили йти світ за очі. Іван йшов поряд, однією рукою притримуючи Василя, який через Леніна нічого не бачив, і вказуючи йому дорогу. В другій руці він тримав розкладну драбину.
— А як вони й цього скинуть? — Чоловіки встановили бюст на постамент і тепер розглядали свою роботу.
— Не скинуть. Ми зваримо сітку, ну таку як ото кавуни на продаж тримають, і вдягнемо на нього згори.
— Та ну, херню кажеш, — засумнівався Василь. — Як це, Ленін і в клітці?
— Ну а шо робить? Ну давай його цепкою за шию поки шо до постаменту примотаємо.
— Цепкою? Цепкою можна, — погодився товариш.
— Стій тоді, Васю, сторожуй, а я піду цепку гляну.
За мить постать Івана розчинилася в нічній темряві. Василь сів біля постаменту. Закурив. Потім поліз у чобіт і дістав чекушку. Випив. Заплющив очі й уявив, як зранку з Іваном вони зберуть селян і покажуть свою роботу. Мовляв, вернули вам вождя, люде. Хай там ті зальотні автомайданівці з Херсона собі як хочуть, а совєцькі люди життя мають закінчити, як і починали. Разом з вождем!
— Побережись, дядьку, — пролунало раптом над вухом у Василя.
Від несподіванки Василь упав, навіть не розплющивши очей. А в наступну мить щось гупнуло об асфальт правіше від нього. Василь відкрив очі й побачив пацанів, які віддалялися в ніч. А на асфальті біліли десятки уламків від бюста.
Василь підвівся на ноги, підійшов до уламків і підняв ніс Ілліча.
— Не судьба, Вова, — пробурмотів він сам собі. — Треба було таки одразу в клітку ставить.
Щур
Осіння Москва, як і завжди, швидко скинула зелень і підставила проспекти вітру та пилюці. Удень усе стало сірим і невиразним. А ще цей постійний сморід від пожеж…
Бронемашина в’їхала в арку і, важко чмихнувши, спинилася. Велетенська, з важкими траками, вона, неначе стальний монстр, перекрила виїзд з подвір’я.
Вовчик визирнув з-за смітника і побачив на монстрі жовто-блакитний прапор. «От і все, бандерівці», — майнуло в голові у малого. Він засунув щойно зловленого щура за пазуху і хотів залізти в щілину між стіною будинку та смітником, та в цей момент почув звук, який примусив його серце битися швидше, — хтось зіскочив з броньованого монстра і простував до нього.
«Тікать», — забилась думка. Малий Вовка визирнув з-за бака і, притиснувши до грудей щура, зробив ривок до підвалу.
— Малий, стій, стій, не бійся! — почулося ззаду.
Від переляку Вовчик завмер посеред двору. Він заплющив очі, бо знав — за мить каратель відріже йому голову, щоб зробити собі консерву. Саме про це останній місяць казали спочатку з телевізора, потім з радіо, а коли почало гупати під вікнами, то з гучномовця.
— Агов, хлопче, ти чого? — Здоровенна рука легенько струснула малого за плече. — Ти чого так перелякався?
Вовчик обережно розплющив одне око і роздивився чоловіка. Здоровезний, у військовій формі, бронежилеті та бандані, із жовтою наліпкою на рукаві й автоматом у руці, він сидів навпочіпки перед Вовчиком і посміхався.
— Смерті боюся. — Малий відкрив і друге око.
— Смерті? Ну смерть, я думаю, ще не скоро по тебе прийде. Скільки тобі? Десять?
— Дев’ять.
— Тоді точно не скоро.
Бандерівець виявився не таким страшним, як про нього розповідали. Поступово малий розслабився.
— А батько твій де?
— Так утік, — шморгонув носом Вовчик. — Удвох ми з мамою тут лишилися.
— Нічого. — Бандерівець погладив хлопця по голові. — Скоро всі повернуться. От побачиш.
Хлопець потайки витер сльозу, що зрадницьки набігла на око.
— А це в тебе шо? — Військовий тицьнув на щура, що випинався з-під сорочки.
— Та щур.
— Нашо він тобі?
— Та ж їсти.
— Покажеш?
— А не забереш?
— Ні, не заберу, та якщо гарний, думав помінять на шось.
Вовчик витягнув щура. Цей, що потрапив у Вовчикову пастку сьогодні, був якийсь миршавий, не такий, як учора. «Навряд чи він сподобається військовому», — подумав малий.
— О, ти диви, який гарний. Сам уполював?
— Сам, — гордо відповів Вовчик, який уже зовсім перестав боятися військового.
— Ось. — Солдат скинув наплічник і, попорпавшись у ньому, вийняв два «Снікерси». — Хоча цього, мабуть, і мало? Потримай.
Вовчик узяв батончики, і руки затремтіли. Він пам’ятав, як до війни вони з мамою купували такі в «П’ятірочці».
— Я думаю, тепер обмін рівноцінний. —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Казки на ніч», після закриття браузера.