Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Казки на ніч 📚 - Українською

Читати книгу - "Казки на ніч"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Казки на ніч" автора Руслан Володимирович Горовий. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 8 9 10 ... 57
Перейти на сторінку:
з перевіркою. Відро зникло найтаємничішим чином, бо ж було нове, зі слів діда, муха не єблась.

— Відра, Руся, це мірило всього, — казав дід, хитаючи головою. — «Вкраду, а то шо хата згорить, то херня». Допоки люди так думатимуть, нічого нормального тут не буде!

Уже давно нема діда. І навіть протипожежних стендів майже немає. Тож, чим міряти рівень занепаду, я не знаю.

Ленін

— Задовбали ці пацани! Кому він мішав, га? — Василь з Іваном сиділи біля хвіртки й обговорювали події останніх тижнів.

Радикальні зміни в селище на Херсонщині прийшли разом з Леніним. Точніше, з його падінням. Молоді хлопи з обласного центру, з жовто-блакитною символікою налетіли на нього, як коршуни. Смик, і ось мармуровий Ілліч полетів із постаменту головою вниз.

Торохнув вождь так, що аж луна пішла. Лиса голова удару об асфальт не витримала і відкотилася вбік.

— Від спілкування з громадою Володимир Ілліч відмовився, бо дуже вдарився головою, — пожартував хтось з пацанів.

— Вандали, — пробурмотів собі під ніс Василь, однак сперечатися з молодими не став.

Того вечора Василь напився з горя. Не те щоб він дуже любив того мармурового Леніна, однак, по-перше, звик до нього, а по-друге, порядок же ж має бути. Як так? Стояв собі пам’ятник кілька десятків років, а тут прийшли й звалили! Пізніше він поділився горем з Іваном, колишнім завклубом, що жив навпроти. Після випитої спільно пляшки Іван змовницьки підморгнув і потяг Василя до сараю.

— Тільки ж ти тс-с-с! — приклав палець до губ Іван. — Шоб нікому!

— Та я могила, — чомусь перехрестився Василь.

У сараї Іван клацнув вимикачем, і десь угорі, ледь освітлюючи все навколо, спалахнула лампочка.

— Та-дам! — картинно заспівав Іван, зриваючи простирадло з якоїсь гори в кутку сараю.

У Василя відвисла щелепа. На соломі, неначе освітлюючи все навколо власним світлом, стояв здоровезний гіпсовий бюст Ілліча.

— То ще давно, у дев’яностих, у клубі забрав. Стояв нікому не потрібний.

— Ваня, ти молодчага. — На очі Василеві навернулися сльози. — То пішли, може, його, поки ніч, на місце старого поставимо?

— Та не питання. З тебе літра, й по руках.

За кілька хвилин чоловіки вже прямували до постаменту. Василь ішов, одягнувши здоровезний, порожній усередині бюст вождя на себе. З боку здавалося, що бюсту приробили спортивні штани та кирзові чоботи і змусили йти світ за очі. Іван йшов поряд, однією рукою притримуючи Василя, який через Леніна нічого не бачив, і вказуючи йому дорогу. В другій руці він тримав розкладну драбину.

— А як вони й цього скинуть? — Чоловіки встановили бюст на постамент і тепер розглядали свою роботу.

— Не скинуть. Ми зваримо сітку, ну таку як ото кавуни на продаж тримають, і вдягнемо на нього згори.

— Та ну, херню кажеш, — засумнівався Василь. — Як це, Ленін і в клітці?

— Ну а шо робить? Ну давай його цепкою за шию поки шо до постаменту примотаємо.

— Цепкою? Цепкою можна, — погодився товариш.

— Стій тоді, Васю, сторожуй, а я піду цепку гляну.

За мить постать Івана розчинилася в нічній темряві. Василь сів біля постаменту. Закурив. Потім поліз у чобіт і дістав чекушку. Випив. Заплющив очі й уявив, як зранку з Іваном вони зберуть селян і покажуть свою роботу. Мовляв, вернули вам вождя, люде. Хай там ті зальотні автомайданівці з Херсона собі як хочуть, а совєцькі люди життя мають закінчити, як і починали. Разом з вождем!

— Побережись, дядьку, — пролунало раптом над вухом у Василя.

Від несподіванки Василь упав, навіть не розплющивши очей. А в наступну мить щось гупнуло об асфальт правіше від нього. Василь відкрив очі й побачив пацанів, які віддалялися в ніч. А на асфальті біліли десятки уламків від бюста.

Василь підвівся на ноги, підійшов до уламків і підняв ніс Ілліча.

— Не судьба, Вова, — пробурмотів він сам собі. — Треба було таки одразу в клітку ставить.

Щур

Осіння Москва, як і завжди, швидко скинула зелень і підставила проспекти вітру та пилюці. Удень усе стало сірим і невиразним. А ще цей постійний сморід від пожеж…

Бронемашина в’їхала в арку і, важко чмихнувши, спинилася. Велетенська, з важкими траками, вона, неначе стальний монстр, перекрила виїзд з подвір’я.

Вовчик визирнув з-за смітника і побачив на монстрі жовто-блакитний прапор. «От і все, бандерівці», — майнуло в голові у малого. Він засунув щойно зловленого щура за пазуху і хотів залізти в щілину між стіною будинку та смітником, та в цей момент почув звук, який примусив його серце битися швидше, — хтось зіскочив з броньованого монстра і простував до нього.

«Тікать», — забилась думка. Малий Вовка визирнув з-за бака і, притиснувши до грудей щура, зробив ривок до підвалу.

— Малий, стій, стій, не бійся! — почулося ззаду.

Від переляку Вовчик завмер посеред двору. Він заплющив очі, бо знав — за мить каратель відріже йому голову, щоб зробити собі консерву. Саме про це останній місяць казали спочатку з телевізора, потім з радіо, а коли почало гупати під вікнами, то з гучномовця.

— Агов, хлопче, ти чого? — Здоровенна рука легенько струснула малого за плече. — Ти чого так перелякався?

Вовчик обережно розплющив одне око і роздивився чоловіка. Здоровезний, у військовій формі, бронежилеті та бандані, із жовтою наліпкою на рукаві й автоматом у руці, він сидів навпочіпки перед Вовчиком і посміхався.

— Смерті боюся. — Малий відкрив і друге око.

— Смерті? Ну смерть, я думаю, ще не скоро по тебе прийде. Скільки тобі? Десять?

— Дев’ять.

— Тоді точно не скоро.

Бандерівець виявився не таким страшним, як про нього розповідали. Поступово малий розслабився.

— А батько твій де?

— Так утік, — шморгонув носом Вовчик. — Удвох ми з мамою тут лишилися.

— Нічого. — Бандерівець погладив хлопця по голові. — Скоро всі повернуться. От побачиш.

Хлопець потайки витер сльозу, що зрадницьки набігла на око.

— А це в тебе шо? — Військовий тицьнув на щура, що випинався з-під сорочки.

— Та щур.

— Нашо він тобі?

— Та ж їсти.

— Покажеш?

— А не забереш?

— Ні, не заберу, та якщо гарний, думав помінять на шось.

Вовчик витягнув щура. Цей, що потрапив у Вовчикову пастку сьогодні, був якийсь миршавий, не такий, як учора. «Навряд чи він сподобається військовому», — подумав малий.

— О, ти диви, який гарний. Сам уполював?

— Сам, — гордо відповів Вовчик, який уже зовсім перестав боятися військового.

— Ось. — Солдат скинув наплічник і, попорпавшись у ньому, вийняв два «Снікерси». — Хоча цього, мабуть, і мало? Потримай.

Вовчик узяв батончики, і руки затремтіли. Він пам’ятав, як до війни вони з мамою купували такі в «П’ятірочці».

— Я думаю, тепер обмін рівноцінний. —

1 ... 8 9 10 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Казки на ніч», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Казки на ніч"