Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

Коли я закінчила мити посуд, вирушила туди, куди сказав Лука. У кімнаті було повно різного військового спорядження: зброя, бронежилети, рації, карти… Лука сидів на одному з ящиків і щось натирав. Мабуть, автомат, бо поруч лежали магазини та якісь деталі. Він виглядав зосередженим і спокійним, ніби це була звична справа.

– Сідай, – сказав він, помітивши мене. – Зараз я поясню, що відбувається ззовні.

Я присіла на інший ящик і приготувалася слухати. Лука підійшов до великої карти, що висіла на стіні.

– Цих міст більше нема, – він показав пальцем на декілька областей. – Вони знищені, але там ще залишилися магазини, склади. Іноді туди можна навідатися, якщо дуже потрібні запаси.

Він провів пальцем до іншої частини карти:

– Тут розташована військова база. Я іноді туди ходжу, звітую. Але найчастіше вітри та бурі бувають ось у цих районах, – він обвів кругом декілька ділянок. – Тому я побудував бункер далеко від них. Те, що сталося вчора, – рідкість.

Я уважно слухала, намагаючись запам’ятати кожне його слово.

– Далі, – продовжив він, – усюди є багато людей, які вижили. Їх треба остерігатися, бо ти ніколи не знаєш, що у них на думці. І головне: без мого дозволу назовні не виходь. Зрозуміла?

Я кивнула. Лука взяв із ящика бронежилет і кинув його мені.

– Почнемо. Одягай.

Він узяв ще один для себе, швидко натягнув і почав щось закріплювати ременями. Я уважно спостерігала, намагаючись повторити те саме.

– Зав’яжи тут і тут, – підказував він, показуючи на ремінці.

Спочатку в мене нічого не виходило. Жилет був важким, і я відчувала, як мої пальці ніяковіють від незручних рухів. Але зрештою я впоралася. Лука кивнув і взяв пістолет.

– Це – твій основний засіб захисту, якщо я буду далеко. Ось тут запобіжник, тут заряджається магазин. Спробуй.

Я взяла пістолет, і він видався важчим, ніж я очікувала. Лука терпляче показав, як тримати, як заряджати і ставити на запобіжник. Потім ми перейшли до автомата. Він пояснював, як знімати його з плеча, змінювати магазин, навіть як прицілюватися.

На той момент я вже добряче втомилася. Бронежилет стискав груди, і в ньому було важко дихати. Лука це помітив.

– На сьогодні достатньо, – сказав він, підходячи ближче.

Він нахилився і зняв із мене жилет, який видав глухий звук, коли впав на підлогу. Я відчула, як моє волосся злегка електризувалося, і Лука, помітивши це, погладив мене по голові, поправляючи пасма.

– Молодець. Дуже добре як для першого разу, – його голос був теплим і лагідним.

Він простягнув руку для «п’ять».

– Давай.

Я змушена була стати на носочки, щоб дотягнутися, і врешті ми разом засміялися.

Діодні стрічки раптом загорілися червоним, і сирена почала голосно вити, розриваючи спокій бункера. Лука зірвався з місця, а я, не розуміючи, що відбувається, кинулася слідом за ним. Він підбіг до комп’ютера і став стежити за камерами. На екрані з’явилася група людей біля входу в бункер. Вхід був замаскований, але чи можна покладатися на це? Довіряти їм точно не можна — вони були озброєні.

Лука вивчав ситуацію, готуючись до можливої сутички. Я стояла поруч, мовчки молячись, щоб усе обійшлося.

– Тебе тут одну не залишу, але я не впевнений, чи ти не будеш мені заважати, – сказав він, швидко оглядаючи мене.

– Може, я тут сховаюся? – запропонувала я, хоча голос звучав невпевнено.

Лука похитав головою.

– Ідемо.

– Куди?

– Єво, нема часу на суперечки, – різко відповів він і схопив мене за руку.

Ми повернулися до кімнати, де щойно були. Лука дістав із шафи штани, куртку, кепку й чоботи, кинув усе це переді мною.

– Взувайся.

Я нахилилася, щоб взути чоботи, а він тим часом зав’язав моє волосся в хвіст і натягнув кепку на голову. Потім накинув на мене куртку.

– Ось, – він вручив мені ніж, сховавши його в чобіт, і заряджений пістолет. – Пам’ятаєш, що я вчив?

– Угу, – тільки й змогла промовити, ще перебуваючи в шоці.

Лука швидко спорядив себе: автомат перекинув через плече, пістолет засунув за пояс, накинув рюкзак і натягнув кепку.

– Іди за мною, – наказав він, і ми рушили.

Коридор був довгий і темний, але ми не повернули до виходу, як я очікувала. Лука направив нас у протилежний бік.

– Лізь нагору, – вказав він на люк. – Його треба відкрити.

Я почала карабкатися, а він тим часом вимкнув рубильник. Усе освітлення в бункері погасло, і нас огорнула повна темрява.

Щойно ми вибралися на поверхню, свіже повітря заповнило мої легені. Я жадібно вдихала, намагаючись заспокоїтися. Лука закрив люк і замаскував його травою.

– Тримайся поруч, – сказав він суворо. Його голос був спокійним, але вираз обличчя видавав напругу.

Ми обережно просувалися вперед. Я чіплялася за край його куртки, як він і сказав, тримаючи руку на пістолеті. У серці був страх, а в голові – хаос.

Раптом Лука різко зупинився, виставивши руку переді мною. Я, не помітивши цього, врізалася в нього. Він обернувся, і наші погляди зустрілися.

– Тримайся за мене. Не відходь ні на крок. Якщо що, стріляй. Але не в мене, – додав він із ледь помітною усмішкою.

Я кивнула і продовжила рухатися, стискаючи край його куртки. Ми наблизилися до кущів, з-за яких було видно групу озброєних чоловіків. Я принишкла, але Лука випадково наступив на суху гілку, яка голосно хруснула.

Чоловіки обернулися.

Я присіла, намагаючись зникнути з їхнього поля зору. Страх накривав мене з головою. Я не витримала й побігла через поле.

– Єво! – голос Луки пролунав десь позаду, але я продовжувала бігти, прагнучи подалі від цього жаху.

– Там дівчина! – почула я вигуки.

– Та лиши її, вона нам ні до чого, – сказав один із них, але зброю спрямували на Луку.

Зупинившись і озирнувшись, я побачила, як він стояв напроти озброєних людей. Щось усередині мене перевернулося. Не думаючи, я направила пістолет на одного з них і крикнула: