Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Рудик, Mary Uanni 📚 - Українською

Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Рудик" автора Mary Uanni. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 4 5 6 ... 90
Перейти на сторінку:
2 Розділ

Я прокинулася, але в кімнаті було майже темно, і я спочатку не зрозуміла, де я. Згадалося все поступово – бункер, відсутність вікон і це дивне відчуття ізольованості від зовнішнього світу. Я потягнулася рукою до кнопки нічника над своїм ліжком і клацнула його. М’яке світло розлилося кімнатою, і мені стало трохи затишніше.

Згадавши про пульт від світлової стрічки, я спустилася вниз. Лука ще спав, лежачи на своєму ліжку. Його русяві кучері хаотично спадали на обличчя. Я присіла біля нього, не знаючи, чому не можу просто взяти пульт і піти. Чомусь захотілося ще трохи постояти поряд.

Не стрималася й обережно прибрала пасмо волосся з його обличчя. У цей момент він відкрив очі. Я завмерла. А потім паніка змусила мене швидко зіскочити на ноги, але я вдарилася головою об другий поверх ліжка й зачепила стілець, який із шумом упав на підлогу.

Упала я теж, вирішивши прикинутися, що втратила свідомість. "Може, це врятує мене від незручної розмови," – подумала я, намагаючись не посміхнутися.

Раптом я відчула, як він нахилився до мене. Його дихання було зовсім близько.

– Може, мені зробити тобі штучне дихання рот у рот? – пролунав його голос.

Я ледве не розплющила очі, але втрималася. Та ось що мене збентежило – я відчула запах кокосу. О, бурі ведмедики, він пахнув так солодко!

І тут сталося те, чого я боялася найбільше. Він почав мене лоскотати! Це був мій найслабший пункт.

– Рудик, я здаюся! – закричала я, намагаючись випручатися з його рук, але лише більше сміялася.

Він зупинився й теж розсміявся.

– Ти тепер завжди будеш мене так називати? – спитав він, дивлячись на мене зверху вниз.

Я відчула, як мої щоки палають. Не в змозі сказати щось розумне, я просто кивнула.

– Снідати будеш? – запитав він, піднімаючись із підлоги.

– Спочатку пульт від стрічки, а потім поговоримо про сніданок, – пробурмотіла я, поправляючи сорочку і намагаючись повернути собі хоч краплю гідності.

Коли Лука готував їжу, я вирішила завести діалог, бо сидіти мовчки було занадто нудно.

– У тебе є улюбленець? – запитала я, спостерігаючи, як він нарізає овочі.

– З чого ти взяла? – він навіть не підвів голову.

– Клітка у спальні, – відповіла я, сподіваючись, що вгадала.

– Так, є. Але він зараз на іншому об'єкті, – Лука нарешті підняв очі й усміхнувся.

– Це пес? – я вирішила продовжити.

– Влучила в сотку. Вівчарка.

– І чим його годуєш?

Лука відкрив тумбочку й дістав купу жерстяних банок із кормом для собак.

– Я раніше працював у спецназі, був кінологом. Собака залишився, а разом із ним – купа речей для виживання. Нам усім одразу сказали готуватися до хаосу, тому я такий "прокачаний", – сказав він із ледь помітною іронією.

– Угу, – пробурмотіла я, відчувши, що це правда.

– Принеси, будь ласка, хліб із комори, – попросив Лука, показуючи в бік дверей.

Я підвелася й пішла до комори. Тут було багато продуктів: консерви, крупи, спеції. Нарешті знайшовши хліб, я спробувала відчинити двері назад, але вони не відкривалися.

– Лука! Лука! – закричала я, але, певно, він мене не почув. Комора була далеко від кухні, і всі звуки приглушувалися.

Я опустилася на підлогу, відчуваючи, як холод пробирається через тонку тканину сорочки. "Я що, тут на смерть змерзну?" – промайнуло в голові.

На щастя, мого героя довго чекати не довелося.

– Я забув сказати: двері зсередини не відкриваються, – сказав він, спокійно відкриваючи їх зовні.

– Я вже думала, що помру тут, – пробурмотіла я, пихнувши в нього хліб.

Лука лише засміявся й пішов за мною до кухні.

Сніданок уже стояв на столі: омлет, овочі й навіть гарячий чай. Лука йшов поряд, час від часу поглядаючи на мене. Я зробила вигляд, що нічого не помічаю, хоча відчувала, як мої щоки знову починають горіти.

На диво, їжа виявилася смачною. Лука явно мав не лише силу, а й талант до готування. Я взяла шматочок омлету й задумливо поклала його в рот, навіть не чекаючи такого результату.

– І як тобі? – Лука підняв брову, спостерігаючи за моєю реакцією.

– Чесно? Дуже смачно. Ти точно не шеф-кухар, а кінолог? – я скептично глянула на нього, і він засміявся.

– Та я взагалі майстер на всі руки, – відповів він, витираючи руки рушником.

Поступово наш діалог почав розгортатися. Лука розповів про свої будні, як проходять його дні в цьому бункері.

– Ну, зазвичай усе дуже просто, – почав він, сидячи навпроти й граючись ложкою. – Підйом о сьомій ранку. Зазвичай це тренування: розминка, фізичні вправи. Потім обхід камер спостереження, перевірка території, запаси їжі…

– Іноді я навіть влаштовую маленькі ігри з собакою, коли я його забираю до себе, але він любить свободу, тому гуляє собі десь. Це допомагає не втратити розум від самотності.

Я слухала, уважно кивала і зрозуміла, наскільки важке й самотнє його життя. Та розмова потроху стала менш офіційною: пішли жарти, суперечки на тему «що краще – чай чи кава», і ми обоє навіть сміялися до сліз, згадуючи якісь безглузді випадки з життя.

– Слухай, а ти взагалі скільки часу тут проводиш наодинці? – запитала я, пригадуючи його слова про самотність.

– Місяці два, не більше. Але тепер мені буде веселіше бо тут ти… – Лука зупинився, подивившись на мене, і посміхнувся.

Я спробувала не надавати значення його словам.

Після сніданку мені стало ніяково, що він усе робить сам. Тож я запропонувала:

– Давай я хоча б посуд помию?

Лука спочатку виглядав здивованим, а потім похитав головою:

– Не треба, ти моя гостя.

– Та яка гостя? – обурилася я. – Я теж маю щось робити!

Після короткої суперечки він усе-таки погодився:

– Гаразд, але тільки якщо після цього відпочинеш. А я поки буду чекати в кімнаті з військовим обладнанням.

Я зітхнула з полегшенням і швидко взялася за роботу, поки він не передумав.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 4 5 6 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рудик, Mary Uanni», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Рудик, Mary Uanni» жанру - 💛 Любовні романи:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Рудик, Mary Uanni"