Читати книгу - "Львів. Кава. Любов"

Наталія Гурницька

Передчуття

Вона прокинулася від того, що сонце надто сміливо зазирнуло у розчинене в прохолоду ранку вікно її помешкання на Валовій [1]. У напівсні усміхнулася відчуттю лагідного тепла сонячних променів на своїй щоці, тоді глибше вдихнула прохолодне після нічної літньої зливи повітря і зручніше влаштувалася поміж подушок та підверненої під себе ковдри. Сьогодні не мусила поспішати та зістрибувати з ліжка як навіжена. Нарешті могла дозволити собі розкіш неквапного пробудження, спокійного ранку і напівлінивого плину часу. Любила такі рідкісні хвилини спокою, коли не мусила бігти у нагальних справах, не треба було прокидатися від різкого дзвінка будильника, метушливо бігати помешканням, на ходу намагаючись поснідати, зібрати дитину в садочок, попити кави, намалюватися, вдягнутися самій і одночасно відповісти на дзвінки, які почергово діставали її то з міського, то з мобільного телефону. Вже й не пам’ятала, коли востаннє траплялася у її житті нагода так неквапно та спокійно провести ранок, як сьогодні. Напевно, ще позаминулого року, коли у мами теж випала відпустка влітку і вона забрала Ромчика до себе на цілих три тижні. Саме тоді Леся змогла нарешті зробити ремонт у їхньому з сином трикімнатному помешканні на піддашші австрійської кам’яниці в самому центрі Львова. Отримала це помешкання у спадок від бабці. Та прожила тут понад шістдесят років, а переселилася сюди разом із батьками ще у далекі довоєнні роки. Саме тоді, коли Львів окупували совєти і залишатися в гарному та просторому помешканні на вулиці Пеовяків [2] було не лише нерозумно, а й небезпечно для життя. Будь-яке велике, зручне, добре умебльоване помешкання у тихому престижному районі міста відразу привертало увагу нової влади, ставало об’єктом бажання та активного замилування, а незабаром і господарі цього помешкання у кращому випадку автоматично опинялися вивезеними кудись у Казахстан чи Сибір, а в гіршому – щезали у глибинах тюрми на Лонцького чи у Бригідках [3]. Хто був розумнішим, той вчасно реагував на зміни у житті Львова, не вірив жодним обіцянкам чи гаслам нової влади, не вичікував на кращі часи, а поспіхом залишав власні помешкання й осідав там, де його нове житло вже не становило жодного інтересу для «визволителів». Саме так Лесині прабабця й прадідусь, який був за Польщі успішним лікарем та мав гарне помешкання в хорошому районі, й опинилися в цій маленькій трикімнатній квартирі на піддашші. Нове помешкання не було таким просторим, як колишнє, не мало мазнички та великої кухні, а щоб піднятися до нього сходами, з незвички доводилося відсапуватися, проте воно було світлим, розташовувалося в середмісті, а головне – анітрохи не викликало замилування у нової влади. Це дозволило родині уникнути репресій у перші роки панування в місті совєтів, потім пережити німецьку окупацію, а за других совєтів виявилося, що хороший лікар потрібен будь-якій владі, всім режимам і що життя саме розставляє правильні акценти, бо на такі моменти, як шляхетне походження чи причетність когось із родини лікаря до репресованої греко-католицької церкви, можна закрити очі, а на ймовірність втратити власне здоров’я, а то й життя, злегковажити вкрай важко. Коли ж прадідусь вилікував декількох впливових чиновників, про жодні репресій вже й не йшлося.

З новим помешканням родина потроху зжилася, а згодом уже й не шкодували, що мешкають саме тут. Не надто далеко від медінституту, у самому центрі Львова й одночасно зовсім близько до Високого Замку та Кайзервальду [4]. Гарний район, іще міцний австрійський дім та прожиті у ньому чи не найважчі, проте дуже щасливі роки примирили родину з втратою колишнього престижного та великого помешкання. Найважливішим було те, що попри всі довоєнні, воєнні та повоєнні лихоліття вдалося не лише зберегти родину, а й не втратити відчуття близькості. Переконання теж не зазнали змін, просто довелося загнати їх углиб і жити подвійним життям, як жили всі в окупованому Львові. Бо, як сказав у тридцять дев’ятому році на зборах в Оперному театрі маестро Станіслав Людкевич [5]: «Нас визволили, і на то нема ніякої ради». От і мусилося жити з відчуттям визволеності від свободи, гідності та без впевненості за власну долю та долю рідних людей. У ті часи взагалі дуже мало залишалося того гарного, справжнього та шляхетного, що було притаманне довоєнному Львову. Але людина до всього звикає та пристосовується. Зрештою, ніщо справжнє не вмирає повністю, не гине назавжди, лише заганяється вглиб, затаюється до пори до часу, визріває, тоді передається дітям і врешті стає зерном, яке проростає тоді, коли жити в несвободі стає геть кепсько.

Повоєнне життя родини йшло цілком банально і звично, тобто саме так, щоб почуватися більш-менш щасливо. Виростили дітей, видали заміж доньку, одружили сина, вийшли на пенсію, дочекалися внуків. А потім розпад Совєтської імперії й події, які не лише перевернули життя у багатьох сім’ях, а й стали випробуванням на правдивість того, що закладалося батьками у дитинстві і у що вірилося та сподівалося у глибині душі завжди. А далі десятиліття революцій: на граніті, Помаранчевої; за ними роки неспокою, ланцюжок зрад і відступу, знов боротьба, втрати, розчарування, тоді Євромайдан, народне піднесення, революція Гідності, досвід перших страшних смертей та перемог, ейфорія здобутків і біль розчарувань, війна з Росією й розуміння того, що ми вже ніколи не станемо колишніми, бо життя назавжди поділилося на до і після. Лише стіни помешкання залишаються тими самими, та й люди врешті звикають до всіх суспільних потрясінь і намагаються жити звичним життям.

З помешканням на Валовій у Лесі пов’язалися дитячі, а тому найприємніші та найзворушливіші спогади та події, а ще відчуття затишку й тепла, які дарує людині щаслива родина, повага, розуміння та любов у ній. Прабабцю та прадідуся Леся, щоправда, вже не застала. Ті померли до її народження, проте вона мешкала тут перші шість років життя, а потім приходила сюди до бабці та дідуся тоді, коли мама з татом отримали нову квартиру в одній з новобудов Сихова. Іноді навіть залишалася у маминих батьків на вихідні, бо любила ходити разом з бабусею на пленер [6] і потроху вчилася у неї секретів малюнку, композиції та живопису. Бабця не лише була талановитою художницею, а й залюбки дозволяла внучці користуватися своїми фарбами та не вважала, що гає час, коли пояснює дитині ази своєї професії. Від бабці, а ще від дідуся, який був реставратором у Львівському національному музеї та іноді брав дівчинку до себе на роботу, у Лесі