Читати книгу - "Коефіцієнт надійності, Леся Найденко"

Я таки знаходжу крамницю й закупаюсь продуктами. Беру усього побільше, аби не довелося зайвий раз виходити на вулицю. Мій шлунок відчайдушно потребує чогось поживнішого за круасан і локшину. Борщу зварити чи що… Думаю, тато був би радий скуштувати страву з рідних країв.

Цікаво, а що заведено їсти в Канаді? Ну окрім кленового сиропу, звісно. До речі, треба його нарешті спробувати. 

З думками про різну смакоту, знаходжу дорогу додому. Пробираюся вже знайомими заметами, відчиняю двері та… пригальмовую. З порога відчуваю, що щось не так. З кухні тягне ароматами їжі — і точно не тієї, що можна знайти в морозилці мого батька. Пахне, наче тут готують щось справді свіже й смачне, а це вже викликає підозру.

Я роблю крок назад. Ще раз перевіряю номер дому — можливо, я випадково залізла у чужий будинок? Та ні, адреса правильна. І купа мотлоху біля гаража теж на місці.

Обтрушую сніг з чобіт та, роззувшись, навшпиньках проходжу всередину. Обережно переступаю поріг вітальні, потім кухні й завмираю. За плитою стоїть незнайома жінка з пов'язкою на голові й перевертає щось у сковорідці з таким спокоєм, ніби ця кухня належить їй. 

— Привіт, — каже вона, обертаючись до мене. Усміхається щиро, але з легким відтінком збентеження. Їй років сорок п’ять. Невисокого зросту, з коротким каштановим волоссям та добрими карими очима, що обрамлені густо нафарбованими віями. 

— Добрий день... — відповідаю я, тримаючи сумку з продуктами перед собою, наче щит. — А ви хто?

— Маргарет, але ти можеш звати мене просто Марго,— відповідає вона, повертаючись до плити. — Напевно, Олег забув тобі сказати, що я зайду.

— Ну, це в його стилі, — бурмочу я, все ще дотримуючись дистанції.

— Я живу по сусідству. 

— І готуєте моєму тату? Він вам платить?

— Хіба що компліментами, — сміється. — Ми… вже роки три як дружимо. Час від часу допомагаємо одне одному. От учора, наприклад, він попросив мене прослідкувати, щоб ти не залишилася голодною. 

Я дивлюся на неї, на плиту. Це сюрреалістично. Кухня, де й тарганам було б некомфортно жити, раптом ожила.

— Твій батько багато про тебе розповідав, — продовжує вона, зупиняючись переді мною з рушником у руках. Забирає пакет з продуктами та по-хазяйськи береться розставляти їх у холодильник.

— Справді? — дивуюся, бо не зовсім віриться. 

— Так. Сказав, що ти дуже симпатична, розумна та цілеспрямована.

— Це точно про мене? — питаю, скептично піднявши брову.

Вона знову сміється, і це звучить так природно, що я навіть трохи розслабляюся.

— Він тебе дуже любить, Алісо, — каже тихіше. — І хвилюється, чи вдасться вам відновити стосунки. 

Я на секунду завмираю, намагаючись зрозуміти, що відчуваю до цієї жінки. Очевидно, що вони з татом не просто друзі. Можливо, Марго — претендентка на роль його другої дружити. Не скажу, що я була готова до цього… А зрештою, чому ні? У мене немає ані крихти ревнощів, власне, як і будь-яких інших почуттів до батька. 

Двері знову відчиняються, впускаючи до будинку свіжий подих морозного повітря, а разом з тим і самого батька. Його обличчя втомлене, щоки трохи обвітрені, а сніг тане на плечах куртки, залишаючи темні плями. Він швидко знімає капюшон, хитає головою, ніби струшуючи втому, але це не допомагає — темні кола під очима кажуть про довгий і напружений день. Його погляд ковзає по кухні, зупиняючись на мені, потім на Маргарет, яка саме ставить переді мною суп. Він завмирає на секунду, стискаючи ключі в руках, і виглядає так, ніби раптом згадав щось важливе.
Може нарешті пригадав, що до нього донька приїхала?

— О… Маргарет. Чому я думав, що ти прийдеш тільки завтра?

— Не знаю, — жінка знизує плечима. 

— То ви… ви вже познайомилися?

— А що нам залишалось? Твоя… сусідка, — кажу я, навмисне затримуючи паузу перед останнім словом, — доволі приємна у спілкуванні. Мені вона подобається.

— От бачиш, ти марно хвилювався. Ми добре поладнали, — додає Маргарет, посміхаючись своєю фірмовою спокійною посмішкою, яка ніби каже: "Усе під контролем".

Батько знімає куртку й виглядає так, ніби ось-ось лусне від напруження.
— Ну, я радий, що… все добре, —  відводить очі, але все одно сідає за стіл. Згодом, здається, його трохи відпускає. Перша ложка гарячого супу нарешті полегшує ситуацію.

Маргарет дійсно непогано готує. Смачна, гаряча їжа підіймає настрій. Я навіть забуваю про вранішні незгоди та мої претензії. Обнуляю список невдоволені та просто насолоджуюсь вечерею. 

— Сьогодні Хантер добре працював, — тато раптом вирішує внести щось цікаве в розмову. Його тон одразу оживає, а обличчя світиться гордістю.

— Хантер — це... хто? — питаю. 

— Мій син, — відгукується Маргарет. У її голосі чується стримана материнська гордість.

— Аааа… ясно. 

Цікаво, у Фростгейті є хоч хтось, хто не цікавиться хокеєм? Таке враження, наче немовлята тут роблять перші кроки відразу у ковзанах. Художники, геймери, блогери, врешті-решт. Де вони всі? 

— Хантер грає важливу роль у команді, — додає батько, дивлячись на мене. — Він тафгай.

— Хто? 

— Його обов’язок — захищати команду під час гри, — відповідає Маргарет, незмінно усміхаючись.

— Він типу вишибали із ключкою? — з інтересом перепитую я, уявляючи здоровенного хлопця, який готовий вибити зуби усім, хто сунеться у напрямку воріт.

— Саме так, — додає батько, цілком серйозно.

— Не дарма мама каже, що хокей — це змагання, у кого міцніша щелепа, — усміхаюся я, намагаючись пожвавити атмосферу.

Маргарет тихенько сміється. А ось тато виглядає ображеним. Він ніби хоче пояснити, що ми з мамою нічого не розуміємо. Впевнена, стримується лише тому, що боїться почути від мене ще більше образливиз висловів у бік справи усього його життя.

— Думаю, тобі буде цікаво побачити це наживо, — наче ненароком пропонує Маргарет.

— Що, вибивання щелеп? — одразу уточнюю я.