Читати книгу - "Коефіцієнт надійності, Леся Найденко"

— Це надовго? — звучить низький, трохи роздратований чоловічий голос.

Я обертаюся. Хлопець, який стоїть за мною, виглядає так, ніби не готовий терпіти цю ситуацію. Високий, у темній спортивній куртці, з капюшоном, який майже приховує його обличчя. На плечі висить велика хокейна сумка. У таку навіть я помістилася б…

Він дивиться на мене з таким виразом, ніби хоче прискорити час своїм поглядом. Або ж пустити з очей лазери та спалити мені волосся. Одним словом, від нього віє небезпекою. Соля сказала б "негативною енергією". 

— У вас якісь проблеми? — питає він.

— Тільки маленька, — кажу я. Мені не віддають каву.

Його погляд ковзає на баристу, яка вже готова обслуговувати наступного.

— Слухайте, — каже він, роблячи крок уперед і дістаючи з кишені гаманець. — Давайте я заплачу за неї, тільки щоб ми всі змогли рухатися далі.

Його слова звучать швидше як роздратування, ніж пропозиція допомогти. Але, поки я думаю, чи відмовлятися, бариста вже приймає його гроші й видає моє замовлення. Що ж… Я беру чашку й тарілку, розгублена й злегка зла на себе за те, що так ніяково поводжуся. 

Мій похмурий рятівник уже сідає за столик біля вікна. Гордість вимагає подякувати й усе пояснити, проте моє знання мови благає заткнути рота круасаном та не висовуватись. Ще з хвилину повагавшись, я таки йду до нього. 

— Це було несподівано, — кажу, ставлячи чашку на його столик. — Але дякую.

— Нема за що, — відповідає він і вперше дивиться на мене уважно. Безсоромно вивчає мою зовнішність, немов вагається чи варто зі мною знайомитися. Зрештою, кут його губ ледь помітно підіймається, і вираз обличчя стає привітнішим.

Ура, я пройшла фейс-контроль! Від радості на мить забуваю, що збиралася сказати. Бісові слова вилетіли з моєї голови, як зграя горобців. 

— Я Аліса, до речі, — нарешті вичавлюю з себе хоч щось, бо вже аж незручно. Простягаю руку для привітання. 

— Олівер, — відповідає він, торкаючись моєї долоні. Його пальці теплі, і це чомусь вибиває мене з рівноваги. 

— Ти завжди вирішуєш черги такими благородними жестами? — Господи, що за набір слів? Моя викладачка з англійської, прибила б мене фейсом об тейбл. Я ніяковію, як дурна. Хоча, раніше подібного за собою не помічала. Я завжди без проблем знайомилася з хлопцями.

Всьому виною вихід із зони комфорту — якби цей красень (я сказала красень?) говорив українською, то я б так не соромилася. 

Він усміхається, і ця усмішка раптом виявляється теж теплою. Тепер, коли він не дратується, то здається ще симпатичнішим. Легка щетина, темне волосся, а очі… їхній колір нагадує мені сталь. Срібло вищого ґатунку, без жодних вкраплень. І ніяких злих лазерів. 

— Ні. Просто не люблю, коли люди створюють хаос там, де його можна уникнути.

— Боюсь, ти щойно познайомився зі справжнім джерелом хаосу.

Він злегка сміється, киваючи.

— Нічого страшного. Це було навіть... цікаво.

На секунду між нами виникає тиша. Але вона не напружена, а навпаки — комфортна. Я думаю, що це мій шанс піти, але замість цього питаю:

— А чому ти так поспішав?

Навіщо мені ця інформація? Не знаю. Якщо можна, то спишемо на моє бажання практикувати англійську. 

— Тренування, — відповідає він.

Я насилу стримую сміх. Звісно тренування. І закладаюся, що по хокею. Сподіваюсь, Олівер не помітив розчарування на моєму обличчі.

— Зрозуміло.

Я б хотіла, аби він щось і про мене спитав. Для мовної практики, звісно. Та натомість він дивиться на годинник й одним ковтком спустошує горнятко.

— Я маю бігти, — промовляє. Він встає, підхоплює сумку й киває мені на прощання: — Наступного разу бери до кав’ярні гроші, Алісо.

— Але я… — не встигаю договорити, як дзвоники на дверях сповіщають, що він пішов.

Я залишаюся за столиком, дивлячись йому вслід. Якби це був не Фростгейт, а Херсон, я б вже запросила його на побачення. Як мінімум, щоб розрахуватися за каву. Але тут моя впевненість залягла у сплячку. Краще вже питиму своє ледь тепле капучино та уявлятиму, як дотепно я б спілкувалася з ним, якщо б не боялася неправильно вимовити якесь слово. 

У реальність мене повертає мелодія на мобільному. Бачу номер мами, й відразу забуваю про того хокеїста. Чорт забирай! Я геть забула подзвонити їй. 

— Ало… — відповідаю, очікуючи її тиради про мою безвідповідальність.

— Я вже думала, що твій літак у бермудському трикутнику зник! Ти могла хоча б повідомлення написати? 

— Могла, просто… Хіба тато не написав, що зустрів мене? — вирішую спихнути всю провину на нього. 

— Чого б він мені писав? — хмикає мама. — Ми сто років як не спілкуємося. 

— Ну а раптом моя поїздка розтопила кригу між вами.

— Цю вічну мерзлоту нічим не розтопиш. До речі, як тобі у нього? 

— Нормально, — знаю, що вона прагне деталей, але не хочу тішити її своєю невдоволеністю татовим побутом. Скільки б років не минуло, а мама все одно не втрачає можливості наголосити, що вона хороша, бо виховувала доньку, а тато — поганий, бо кинув нас. Гадаю, і її вмовляння мене поїхати у Канаду насправді ґрунтувалися на надії, що я повернуся з цілковитим розчаруванням. 

Соля, як мій особистий психоаналітик, вважає, що мама просто не може змиритися тим фактом, що її дівчинка виросла. Їй хочеться повернути свій авторитет. А від цього у нас лише конфлікти… 

— Додому ще не хочеться? — питає. 

— Хочеться, але я тримаюсь. Гадаю, це лише період адаптації. Треба звикнути…

— Що ж, сподіваюсь, ця поїздка піде тобі на користь. 

— Подивимось.