Читати книгу - "Вуаля маля, або Пологи по-київськи, Тетяна Гаркуша"

Сиджу й дуюся, дуюся… Аби не луснути! Все-таки крихта страху ще лишилася, не все поглинула лють. Малюка не було чути. І переймів не було.

Не знаю, скільки я просиділа у цьому сльозливо-гнівливому трансі. До тями мене повернув мобільний, що наполегливо вібрував у кишені комбінезона. Це був мій Андрюша. Як я зраділа!

Він схвильовано підбіг, обійняв. Був рішучий. Очевидно, що вже налаштувався самостійно прийняти в мене пологи.

Я йому детально описала свої страждання і пустила сльозу. Від утоми, мабуть.

– Ну, ходімо вже, – Андрій сподівався уникнути досвіду приймання пологів.

– Ні! Ні! Ні! – я була невблаганна.

Минула година. Ми сиділи мовчки. Буря всередині мене ніби вгамувалася. Я погодилася піти нагору, до своїх катів. Можливо, вони відмовляться від свого амплуа?

Тієї вредної лікарки не було. Але медсестра нас побачила:

– О! Ви повернулися! Лікар просила відправити вас у родзал. Ходімо за мною.

Зал виявився досить милим. Невже тут моя ляля побачить цей неоднозначний світ?

Одразу було радісно – скоро все завершиться.

А потім… Цілонічні перейми Андрюша допомагав мені зносити трохи оптимістичніше, плюс музика напувала простір, немовби вода, і розчиняла в собі біль.

Здавалося, дитя моє філософом себе уявило. Сидить там у животі, міркує: бути чи не бути позаутробному життю.

Я червоним безпорадним поглядом зміряла родзал. Часом відчинялися двері, і заходила якась лікарка чи акушерка. Вони слухали мене, оглядали, завдаючи пекельних мук. А одна змусила лягти на бік і цілих двадцять хвилин лежати – писали серце маляти. Хотіли згодом ще раз повторити цю процедуру – але я більше не змогла.

Лікарі змінювались, а ми година за годиною майже не виходили із зали. І серед білохалатних були напрочуд злослівні.

– Що, помираючий лебідь? Не треба цих кислих мін, наче ти не знала, що так має бути! (Взагалі-то я вперше народжувала…)

– А-а-а-а! Солодко було в ліжку кувиркатися?! Тепер розплачуйся! (??????)

Андрій навіть не міг нічого відповісти. В нього просто відвисала щелепа від таких закидів.

Світало. Хотілося спати. Дуже-дуже!

Перейми чомусь стали менш болючі, я лягла на диванчик. Він був таким маленьким, живіт і ноги звисали, я трималася руками за спинку, щоб не впасти.

А лікарі тим часом зібрали консиліум. Була восьма ранку. Прийшла нова бригада. І обидві бригади гутарили, що робити з цією складною баришнею, яка природнім чином все не може розродитися. Вони ж за природні пологи і різні окситоцинові допінги не визнають! (Принаймні без грошей.)

Зам головного лікаря обережно оглянула мене.

– Води прозорі, відкриття потроху йде…

Лікарі (а було їх близько двадцяти чоловік) поділились на два табори. Вчинили словесну бійку в ординаторській.

Повернулися до мене з таблеткою. З півтаблеткою. Як у матриці.

– Випийте заспокійливого. Вам треба поспати.

«Ги! Знаю вже, які бувають заспокійливі у дурдомі, кх, у роддомі. Начиталася відгуків в інтернеті… А раптом і справді – заспокійливе? А мені так потрібно поспати і звичайні снодійні мене не беруть».

Я трохи вагалася. Довіряти чи ні? Перевірити могла лише дослідним шляхом, навряд чи хтось сказав мені всю правду про пігулку, навіть якби я накинулася з кулаками (на більше я в такому стані не була спроможна).

Ну і випила. Лягла собі на пологове ліжко в надії відключитися. І розслаблення справді прийшло. Я була мов у нірвані. Ніхто не прибігав. Ми з Андрієм були самі в кімнаті. Перейми стихли. І було так мімішно легко. На диво.

Минуло хвилин двадцять блаженства. І раптом – удар болю в живіт. Я скрикнула. Несподівано, нечесно якось. Андрій, який був задрімав сидячи, скочив на ноги і не міг второпати, що таке.

Відпустило, а за мить – ніби хвилею, накрило болем, якого досі не доводилося знати.

– Йошки-котигорошки! – закричала я і ледве не впала від болю, встигнувши вхопитися за пологове ліжко.

– А хто тут у нас так кричить? – зайшла нова лікарка. За нею забігла акушерка.

– Аааай! – закричала я.

І раптом сталося щось зовсім незвичайне. Я побачила яскравий спалах. Все потонуло в білому сліпучому тумані. І час сколапсувався. Стиснувся до розмірів кульки. А я – ніби вийшла за час. Читала і чула колись, що в екстремальних умовах проявляються дивні речі. Ось і тепер дивна річ, на мій глибочезний подив, сталася зі мною. Після вакуумного спалаху я повернулася свідомістю в родзал. Але в мені щось змінилося. Я бачила усе не так, як раніше. Все було об’ємне і наповнене інформацією. Я бачила присутніх наскрізь. Ні, звісно, не нутрощі, а бачила їхні душі, їхні свідомості і внутрішні суті. Я ніби рентгеном сканувала їхні думки, накопичені спогади, зболілі емоції… Вони стали для мене такими зрозумілими. І до всього ж я бачила їх у часовому розвитку. Але вся інформація бриніла, як рій бджіл. І тут я зрозуміла, що я можу зчитувати інформацію більш детально, звернувшись думками до когось конкретно. Це я зрозуміла, поглянувши на лікарку, що схилилась наді мною, намагаючись привести мене до тями. Її звали Єлизавета.