Читати книгу - "Вуаля маля, або Пологи по-київськи, Тетяна Гаркуша"

Ходжу по коридору, туди-сюди, туди-сюди. Ну і до кого звернутися? Коли навіть чергової медсестри нема! Дзвоню Андрію. Жаліюся. Він вислухав мене. Але що він може порадити?

– Тримайся. Цілую тебе!

І все. На самоті зі своїми думками і смутками.

Чекала я, чекала, а потім вирішила піти в палату. Може, подрімати, поки перейми не мучать... А то не спала минулої ночі.

Але щойно я зайшла до палати, як Іриска засипала мене купою питань. І мені довелося описувати їй свої поневіряння. Іриска пообурювалась кількома реченнями, а тоді заходилась тараторити, як її сьогодні забули рідні, як не принесли їй передачу ввечері, як вона хотіла сиркову масу, а тепер мусить ковтати слину і доїдати те, що було принесено зранку. Проблеми Іриски потекли на мою голову гучними ріками бурхливих слів.

Я занурилась під ковдру. Так добре було просто лягти. Сусідка моя не замовкала. Я підтакувала, а сама намагалася розслабитися. Але не виходило. Низ живота нив. Періодично біль ставав дуже сильним.

Ми вимкнули світло і лежали бесідуючи.

Іриска зрештою – через якихось дві, а то й три години – замовкла. Засопіла. Я теж занурилась у сон. Але зовсім ненадовго. Прокинулась через пів години від шаленого болю. Так ось як люди народжують?!

Я побігла у душ – згадала, як хвалили душ численні душі на форумах для вагітних. І переконалась у справедливості цих похвал.

Але як же ж воно боліло!

У коридорі я нарешті побачила медсестричку.

– Допоможіть мені! Покличте когось! У мене болючі перейми! Я, мабуть, народжую, – заскиглила я.

Медсестричка комусь подзвонила. А я подзвонила чоловіку – щоб їхав.

Мене покликали в якийсь кабінет, поверхом нижче.

Лікарка виглядала досить суворо. Вона нагадувала мені ту лаборантку, з якою я поконфліктувала, здаючи загальний аналіз крові (з нею конфліктували всі, неможливо було уникнути конфлікту ніяк, навіть якщо ви ангел і маєте алмазне терпіння). Також нагадувала тітоньку з пошти, яка любила зчиняти бучу на будь-які зауваження клієнтів, причому роботу робила так повільно, що черги в її зміну вишиковувались із двадцяти-тридцяти людей. І ще ця лікарка дуже була схожа на мою вчительку з біології, яку боялася вся школа: коли вона проходила по коридору, всі школярі звідкілясь діставали книги і ховалися за ними, як за щитами. Словом, таке відчуття, що їх десь клонують – цю армію суворих тіточок з коротко підстриженим волоссям і суворою безоднею в очах; тіточок, які навіть найбільш позитивний настрій можуть затьмарити одним лише словом і розшматувати, як тузик грілку, світлі й радісні надії.

Лікарка-тітонька була не сама. Поряд стояв молодий чоловік з цікавим блиском в очах.

І коли вже наші лікарі припинять сприймати нас як біоматеріал? Тітонька безцеремонно завдала мені купу болю своїм оглядом. Я вже, зраділо, збиралася тікати з кабінету, як молодик обурено занив:

– А я-я-я? Я теж хочу подивитись! (У-у-у-у…)

Я ошелешено дивилась на цю велику дитину. Він що – син цієї безцеремонної тітоньки??? Вона агресивно насупила брови:

– Хай ще лікар вас огляне.

– Мені боляче. Ви ж мене вже оглянули. Навіщо?

– У нас так положено.

– Але я не хочу. Мені боляче! Чи ви не чуєте?

– Ви повинні дотримуватись встановленого порядку. Будете рожати – ще не так боляче буде.

– Але нащо мені зараз додатково терпіти біль?

Маленькі оченята тітоньки налилися кров’ю:

– Не подобається – пишіть відмову. Ми у вас не будемо приймати пологи. Робіть, що хочете.

У мене шоковано виросли очі. Я не знала, що відповісти на таке безцеремонне нахабство. Молодий чоловік переможно усміхався. Я зіскочила з крісла і грюкнула дверима.

«Ладно, ладно! Не хочете в мене пологи приймати! Та я сама не хочу, щоб такі садюги-нахалюги були першими людьми, яких побачить у цьому світі моє дитятко!»

Я пінилась від люті. Десь узялися сили.

Бігла сходами, ніби й не було тягаря всередині. Вибігла в порожній хол. Світло було лише подекуди. Цікаво було побачити це людне вдень місце таким утаємниченим. Сіла на лавку в темному куточку.

«Буду народжувати тут! Сама! Зрештою, скільки тисячоліть люди самі народжували, без лікарів. Тільки бабло загрібають! Ще й знущаються! Ненавиджу!»