Читати книгу - "Вуаля маля, або Пологи по-київськи, Тетяна Гаркуша"

Раптом у вхідних дверях з’явилася якась дівчина в білому халаті. «Ось у неї я й спитаю… (поки не знаю, що саме) спитаю все!» – я так зраділа.

Білохалатна дівчина виявилась головним лікарем відділення. У її віці – головна. Я скептично усміхнулася сама до себе. Але перейми змусили мене говорити зовсім не таким тоном, як я збиралася.

Вона повела мене до кабінету. На вигляд така мила дівчина. Не думала, що вона так зі мною заговорить.

– Та у вас взагалі нема ніякого розкриття. Три сантиметри.

– Але я мучуся тут цілий день! Зробіть щось…

– Ми за природні пологи. Якщо не подобається – пишіть відмову від наших послуг і шукайте собі інший роддом.

– Як інший? Хіба мене десь зараз приймуть?

– Ну, як не приймуть – то поводьтеся тихо. Ви ні з ким не домовлялися?

– Ні…

– Ну тоді все зрозуміло. Дарма. Домовились би – все би легко пройшло.

– Та як ви можете так говорити? Ви не боїтесь, що я на вас у суд подам?

– Таких, як ви, в нас тисячі. І щось усі тільки погрожують. А якби й до справи дійшло… Ну що ви пред’явите?

Вона зверхньо усміхнулася.

– Чекайте, поки буде розкриття чотири сантиметри.

Вона лишила мене шоковану. Я вийшла з кабінету і зрозуміла, що від шоку перейми зупинилися. Невже дитина злякалася народжуватись?

Я подзвонила Андрію. Наскаржилася на лікарку і дала відбій: навіщо дарма їхати….

Зайшла в палату. Іриска гутарила по телефону і не помічала мене. Я вирішила відпочити від болю, від цієї атмосфери, заплющила очі і задрімала.

Раптом мене хтось узяв за плече.

– Войтенко Марина?

– Так…

– Давайте я вас послухаю.

Жінка в білому халаті послухала мене. Зиркнула на тумбочку біля мого ліжка:

– Ви що приймаєте ці заспокійливі?

– Так. Нерви.

– І давно?

– Та всю вагітність.

– Дарма. Дитина буде загальмованою в розвитку. В кращому випадку.

Я здивовано поглянула на цю самовпевнену пані:

– Мені моя гінеколог приписала.

– Ну, таких пришелепуватих гінекологів вистачає. Ідіть зараз на п’ятий поверх. Там чергова лікар подивиться, і серце дитини послухаємо.

Ліфт не працював. Мені довелося підніматися пішки. Непроста річ для такої розпухлої тітоньки з тягарем усередині.

У холі я побачила двох чоловіків у зелених одноразових халатах. Кожен з них намагався триматися за стінку. Жовтенький колір обличчя свідчив, що їм кепсько. «Татусі», – всміхнулася я до себе і гордо подумала, що мій Андрій не такий.

На сходах я підсковзнулася (певно, щойно тут попрацювала санітарка). Пощастило: не полетіла донизу, а всілася.

Сиджу така вся пришиблена, шокована, пузата, на мокрих сходах, і забула, куди йшла. Як зарегочу, а потім сльози – градом. Не можу спинитися.

Ішов якийсь чоловік у халаті, можливо, лікар, сів біля мене:

– Вам погано?

А я крізь сльози:

– З чого ви це взяли?

– Взагалі-то, коли люди плачуть, то переважно в них щось болить.

– Ну так, я трішки вдарилася. І ліфт не працює. І народжую я… Вперше.

Чоловік-лікар допоміг мені встати і відвів на п’ятий поверх. Потім у нього справи якісь завібрували в мобільному телефоні, і він зник.

Сердечко маляти стукало рівномірно швидко. Як і має бути. Нікого не було. Просторий кабінет, повно всяких приладів, і я така. Ніяк не можу розродитися. І перейми призупинилися. Тоскно так стало. І страшно.

Лікарка, яка лишила мене в такому положенні з якимсь приладом на животі, прийшла за двадцять хвилин.

– Все в нормі. Можете народжувати.

– Цікаво – як? – знервувалася я.

– Як усі народжують. Ідіть зараз у 507-й кабінет. Там ще одна лікар Вас огляне.

Ох, як я втомилася бігати туди-сюди! Ну, абсолютно не так я уявляла собі свої пологи!

– О-о-о! Дівчинко, та у тебе ж уже чотири сантиметри розкриття. Чому ти ще тут? – поглянула на мене крізь грубоскельні окуляри сивокоса жіночка.

– Лікарка, яка мене оглядала на поверсі патології, сказала, що я ще не народжую.

– Я не знаю, що вона там сказала, але послухай мене, лікарку з величезним життєвим і акушерським досвідом: марш у родзал!

– Е-е-е… Але… Добре… – промугикала я і пошкандибала у напрямку дверей.

Приходжу така на свій поверх, розхвилювалася, не можу думок докупи звести. Вечір уже, нікого нема. Навіть столик чергової медсестри порожній. Я почала нервувати. Все проти мене! Ну, і чому мені так не щастить? Стою і згадую історії своїх щасливих подруг, уже звільнених від тягаря вагітності. У всіх все було гладенько: приїхали, потужились, народили і все пучком. А в мене чого так?