Читати книгу - "Вуаля маля, або Пологи по-київськи, Тетяна Гаркуша"

Сходила на УЗД. Ми залишились удвох. Я і моя сусідка Іра. В мене були перейми. А вона була балакуча.

«Ну, й коли ти нарешті замовкнеш?» – дивилася я німим докором на неї, хапаючись за живіт. А вона, не звертаючи жодної уваги на стражденну, вже третю годину тарахкотіла по телефону. За цей час я дізналася про неї все. Що її, виявляється, звати Іриска (а не Ірина, як вона мені представилася). Вона весь час наголошувала своїм співбесідникам, що вона не «Іра», що вона віднедавна «Іриска», і це твердо вирішила. Бо як міняти життя – то кардинально. Я не розуміла, що саме вона змінює. Нібито в неї був той самий чоловік, та й був старший синок. Десятирічний. І з ними вона говорила кожні півгодини. Але подругам говорила про великі зміни, які робить у своєму житті. Мені було так боляче думати про це! Перейми переривали це кіно про мою сусідку.

– Все, дорогенька, буду закінчувати. А то бейбіку шкідливо, коли довго по мобільному говорити.

«Фух», – подумала полегшено і відкрила журнал з легкими романтичними історіями.

– А я тут уже другий тиждень, – Іриска поглянула в мій бік. – Нудно так. Я взагалі не можу довго на одному місці. Ти бачу вже народжувати приїхала? А я на збереженні. Треба вітамінчики поколоти. В мене незвичайна матка. Дворога. Чула про таку? Я теж не знала, що такі існують, поки перший раз не завагітніла.

Мене вдарила нова хвиля переймів. Я почала кривити гримаси. Але Іриска не звернула уваги.

– Ми з чоловіком ледве пережили першу вагітність. Думали, що все – більше ніяких дітей. А потім щось ніби осінило. Якась пристрасть, жага, нові почуття. Відпочивали на Мальдівах. І зробили дитинку. Вже п’ятий місяць. Поки що нормально. Хоча вже другий раз на збереженні лежу. І провідують так рідко. Всі такі зайняті. Та й лікарів нема…

А лікарів і справді довго не було. Болі плющили мене, крутили з мене візерунки. Невже ще не народжую? (Як же має бути, коли буду народжувати?) Іриска не замовкала. Її бесіда стукала молотком мені в живіт. Я стала поряд з ліжком і танцювала стегнами східні танці – так ніби було легше.

– Ти мене не слухаєш? – Іриска занепокоїлась, що її монолог не буде почутим.

– Та ні, я слухаю, – запевнила я. – Просто мені трішки болить, перейми, всяке-таке, от згадую, чого вчили на східних танцях.

– Ой, а я теж ходила на східні танці. До вагітності. Потім лікар заборонив. Я навіть виступала. У нас був корпоратив. Всі були в захваті. Мій співробітник…

Це були тортури. А лікарів усе не було.

Іриска купалася у своїх розповідях. Вона любила говорити. Мабуть, це було головне покликання її життя. Як добре таким людям. Їм легко реалізовуватись у житті – в світі повно вільних вух: поле не оране, нива не жата.

Раптом стало так боляче, що я ледве до стелі не підскочила. Я вибачилась перед Ірискою і вибігла в коридор. Там було та-а-а-ак порожньо! А було лише трохи по шостій. Навіть у районній поліклініці до семи приймають. Ну-ну… І що тепер робити? І медсестра десь поділася…

Я почала робити вправи – приймала пози з інструкцій для породіль. Дихала в ритмі песика. Повертатися до Іриски не було жодного бажання. Та й сил теж. У холі біля медсестриччиного місця був непоганий шкіряний диван, що слугував опорою для моїх поз. Я була як справжня спортсменка. Так мені здавалося. Збоку це, певно, виглядало кумедно: колобок-акробат із пухкими ручками і ніжками.

Медсестри все не було. Я згадала, що залишила в кишені халата мобілку, і страшенно зраділа, що не треба йти по неї в палату. Подзвонила Андрію і викликала його на допомогу. Він, було чути, не дуже зрадів. Занепокоївся, почав заїкатися. Але заперечувати не став.