Читати книгу - "Емпатус-Х: сльоза Титана, Тетяна Вітер"

— Усе таке… живе.

Дощ стікав його обличчям, потрапляючи у щілини між металом і синтетичною шкірою.

— В ньому немає нічого такого, — пробурмотіла, сідаючи поруч.

Мокра тканина комбінезону відразу прилипла до шкіри.

— Хіба ти не любиш рідне місто?

Я розтирала холодні пальці, обіймаючи коліна.

— Любила, коли Люміс належав мрійникам. Нині — це клітка: жителі мають віртуальні “кредити” замість готівкових “люмітів”, алгоритми замість рішень, і страх замість свободи. Тут ніхто тобі не усміхнеться і ніхто не допоможе просто так. Це місто ковтає людей, випльовуючи їх порожніми. Але тут є свої острівці… де можна забути, що все навколо зводиться до вигоди.

Я опустила погляд на свої руки, відчуваючи себе такою ж порожньою, як і ті люди, про яких говорила.

— Знайдемо один із них?

Я вдихнула, щоб щось відповісти, але на зап’ясті завібрував комунікатор. Стиснула губи, побачивши повідомлення: “Здавайся, дитя хаосу! Час ділитися своїм творінням!!!”.

Імені відправника не було, але я знала хто це. Вони давали шанс: віддати — і вижити. Я прикрила комунікатор рукавом, але в голові звучало німе запитання: чи готова я ризикнути життям заради андроїда?

Вдих. Видих.

— Айрі, що сталося?

Здригнулася.

— Нічого, просто… задумалась.

Сірі пильно просканував мене:

— Брехня.

Я різко вдала ніби побачила щось цікаве за його спиною:

— Знаєш, у тебе на тілі є кнопка самознищення.

— І?

Я провела пальцями в нього під лівим вухом. Він спокійно стежив за мною, ніби вже знав про мої думки.

— Якщо натиснути кнопку запуску ще раз, почнеться зворотний відлік. Десять хвилин, і якщо не скасувати дію — ти…

Я замовкла. Треба натиснути. Терміново. Але м’язи не слухалися.

“Це що, вбивство?” — кричало серце.

— Я ж носій проблем. Чому не тиснеш?

В його голосі не було звинувачення чи страху, лише допитливість.

— Я...

Не знаю. Чорт забирай, не знаю.

— Ти вагаєшся. Це ознака емоційного вибору.

Яка жахлива іронія — він розумів мої почуття краще за мене. Моє дихання збилося. Прохолодний вітер зачепив мої вологі чорні пасма й подув на обличчя.

Сірі не відводячи погляду, ледь чутно хихикнув.

— Може, ти мене любиш?

Я здригнулася. Мозок кричав “Ні!”. Серце мовчало.

Видих. Опустила очі.

— У мене була можливість тебе знищити, і я цього не зробила. Не змушуй шкодувати.

Сіріус нахилився дуже близько і прошепотів тихим, майже інтимним голосом:

— Я вимкнув цю функцію... або ні. Хочеш дізнатися?

— Сірі, не грай зі мною!

— Але ж ти граєш зі мною, Айрі.

Я вдихнула, але відповісти не встигла — за спиною пролунав вибух. Мої пальці самі по собі здригнулись. Тиць.

— А-а-а! Що я накоїла?!

Моргнула, відчуваючи, як волога долоня поволі відірвалася від його шиї.

— Що...?

Сіріус дивився на мене з посмішкою:

— Кнопка під моїм контролем, крихітко!

— Ти…!

Моя рука ривком злетіла для удару, але він ухилився.

— Знущаєшся?! — просичала я, — Це був жарт?! Маніпуляція?!

— Просто тест. Я не сумнівався в тобі на 99%.

— 1% все ж не відкидай, — хотіла щось сказати ще, але слова застрягли в горлі.

То я ніколи його не контролювала? Він створив для мене переконливу ілюзію, маніпулював мною? Яка ж я…

Сірі різко підняв голову, прислухаючись:

— У цьому секторі активізувались сканери біоданих.

— Дедлайн?

— Не більше двадцяти хвилин. Ходімо! — схопив він мене за руку.

— Ми розходимось, — вирвалася із його залізної хватки.

— Не довіряєш мені?

— А ти як думаєш?

— Айріс…Ти не підеш сама!

В його голосі не було командного тону, лише глухий, стриманий страх.

— Піду.

Я різко розвернулася, шукаючи спосіб спуститися. Тут високо. Один хибний крок — і все…

— Тобі без мене не вижити, як і мені без тебе.

Він мав рацію, чорт забирай.

— Я змінююся, — додав він.

— Тебе це лякає?