Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

–Що я маю побачити? – не зрозумів хлопець, навіть його уява тут відключалася.

–Що ти знаєш про це місто? – запитала Есме, склавши руки на грудях.

–Місто заснував Король Абрахам. Усі будівлі в місті, якими ми їх бачимо зараз, побудував по суті нащадок Абрахама, король Оматей Ґотлін зі своєю дружиною. У них було четверо дітей. Сім'я загинула внаслідок пожежі. Відтоді місто існувало саме по собі. Але відродитися з попелу, на жаль, так і не змогло.

–Знаєш, де був палац? – запитала вона.

–Ні. Де?

Вона підійшла до друга, очі її загорілися.

–Тут. Ми в центрі оранжереї. – Есме обійшла друга. –Але центральна й основна частина замку: покої, тронна зала, три вежі й розвідний міст, усе це зникло. – вона пройшла далі й повернулася, дивлячись у його очі. – Головне питання: куди подівся палац? – запитала вона.

–Палац згорів близько двох століть тому.– знизав плечима хлопець.

–Чому тоді оранжерея майже повністю збереглась? Чому ніде немає руїн? Чому це місце не відкопали археологи, хоча розкопки в межах оранжереї проводились шістдесят років тому? Нічого не знайшли, а реконструкція оранжереї так і не відбулась, бо у міському бюджеті не наскребли відповідної суми, щоб визнати це місце історичною пам'яткою. Тож палац зник, залишилась лише оранжерея, відповідно його кудись перенесли. От тільки куди?

–Пропонуєш погратися в слідопитів? – ніяково усміхнувся Найджел.

–Хіба тобі не цікаво? Адже ми й половини міста не знаємо через наш клімат, усі живуть або на півдні міста, або ближче до центру, але північ, схід і захід це невідомі нам території.

–Думаєш там решта замку? – не розумів Найджел. –Він же згорів. Притому років двісті тому.

–Не знаю. – задумалася Есме. –Але думаю там точно є те, про що ми не знаємо.

–Зачекай... Ти хочеш пізнати ті частини міста, куди адекватні люди бояться потрапити? – витріщив очі Найджел.

Есме посміхнулася.

–Для початку я хочу, щоб ти оживив цю оранжерею.

Хлопцеві досі було важко усвідомити, що тут знаходилася оранжерея, пожвавлення якої давалося з величезними труднощами. Есме сиділа на лавці й підбадьорювала друга. Але той, здавалося, ледь повернув траві колір, після чого страшенно виснажився. Та його подруга, здається, надії не втрачала.

–Не все одразу. – запевнила його вона.

Домовившись продовжити завтра о тій же годині, друзі попрощалися. Найджел відчував, як його долає сильна втома, очі злипалися, він насилу розбирав дорогу, відчуваючи, як сон накочував на нього. Голова Найджела плавно опустилася і він, ведучи машину, заснув за кермом. Автомобіль вело з боку в бік, поки він не врізався в дерево. Підскочивши від удару, Найджел хитнувся вбік і прокинувся. Відчуваючи різкий біль на щоці та лобі, він поморщився. Машина була втиснута в стовбур сухого дуба, Найджел відчинив скрипучі дверцята машини і вийшов оглянути стан автомобіля. Капот ввігнувся всередину, ніби був із картону. Єдине, що тішило: штовхати машину далеко не доведеться, за рогом був його двір. Діставшись додому, Найджел залишив машину в гаражі й пішов у будинок. Кров стікала по шиї, заляпавши футболку і глянувши на себе в дзеркало, Найджел зніяковів. Бліде жовтувате обличчя, жахливі сині кола під очима, набрякла щока і надбрівна дуга, в обрамленні глибоких порізів. Він увімкнув воду і почав швидко стягувати брудні речі. Краплі крові оросили кафель раковини та плитки під ногами. Вилаявшись, хлопець почав витирати плями своєю футболкою.

–Найджеле? – покликала бабуся. –У тебе кров?

Хлопець швидко озирнувся на двері ванної кімнати. Замкнено, звідки бабуся дізналася? Замотавшись у рушник, Найджел виглянув з–за дверей, виставивши вцілілу частину обличчя.

–З чого ти взяла? – запитав він, глянувши на зморщене обличчя бабусі, її тьмяні зеленувато–карі очі дивилися на онука схвильовано.

–Твої кеди всі в червоних плямах і підлога по дорозі сюди. –пояснила вона.– У тебе все гаразд?

–Так. Не хвилюйся, просто палець порізав.

Бабуся насупилася, глянувши на хлопця, але кивнула, повернувшись до кімнати. Найджел зачинив двері у ванну. Він не любив брехати й особливо, не любив обманювати бабусю. Але він боявся, що, розповівши їй про аварію, він дуже занепокоїть її, а тому просто прийняв душ, обробив подряпини і пішов до кімнати. Такої втоми він давно не відчував, а тому швидко провалився у сон. Вранці, прокинувшись, Найджел відштовхав машину до сусіда, який погодився полагодити авто за місяць безкоштовного виносу сміття та догляду за його садом. Скромна плата за ремонт машини, нехай і доведеться щодня займатися чужими домашніми турботами, загалом, Найджел не скаржився. Прийшовши до школи, він кинув рюкзак на підлогу і сів біля подруги.

–Привіт! – просяяла Есме, обійнявши друга. –Боже, що з твоїм обличчям?

–Я вчора врізався в дерево.

–Який жах, з тобою все гаразд?

–Так, я, можна сказати, не постраждав, чого не скажеш про мого жука.

Есме погладила Найджела по руці.

–Мені шкода.

–Та нічого, скоро його полагодить містер Фінч.