Читати книгу - "Бити разом, Дроянда"

Софія ніколи не була фанаткою шоу-бізнесу. Так, вона могла іноді увімкнути музику в навушниках і підспівувати у транспорті, але без істерики, плакатів чи зіркової лихоманки. Її серце не піддавалось сліпому захопленню. Аж поки… вона не почула його голос наживо.

Це був концерт на даху однієї з київських галерей — невеликий, майже камерний. Її запросила подруга, і вона пішла, більше заради атмосфери. І вже з першої пісні все всередині змінилося.

Лео — сценічне ім’я, за яким ховався справжній артист. Його голос був хриплувато-глибоким, з емоцією, яку не сплутаєш. У нього була гітара, чорна сорочка з розстебнутим верхнім ґудзиком і погляд… ніби він бачив лише її.

Софія сиділа в другому ряду. Вони зустрілися поглядами під час пісні «Не там, де всі», і щось у ній ніби зачепилося за його музику.

Після концерту вона залишилась, просто щоб подякувати.

— Привіт. Я... просто хотіла сказати, що твої пісні — вони звучать дуже чесно.

— Це, мабуть, найкращий комплімент, який я чув сьогодні. Тебе як звати?

— Софія.

— Софія… — він повторив її ім’я, ніби смакуючи. — Дякую, що залишилась. Це рідкість. Зазвичай усі біжать робити селфі або просити автограф.

— А я хотіла просто сказати, що твої пісні — це не просто звуки. Це щось глибше.

— Значить, ти одна з тих, хто бачить музику не тільки в нотах.

Вони говорили ще хвилин десять. Потім Лео несподівано сказав:

— Я іноді пишу у кафе біля оперного театру. Якщо хочеш — можу тебе пригостити кавою. Просто так, без камер, без сцени. Просто Софія і Лео.

Софія на мить замислилась. Їй завжди здавалося, що в подібних історіях є щось штучне, вигадане… Але ця мить — була справжня.

— Добре. Але каву я беру з корицею.

Він усміхнувся:

— Домовились.

Наступного дня вони вже сиділи в тому кафе. Він грав щось легке на гітарі, вона писала у свій блокнот — думки, враження, емоції.

Між ними не було зайвого. Тільки музика, тепла кава… і початок чогось, що могло стати більше, ніж випадкова зустріч.

— Ти завжди така спокійна, — сказав Лео, спостерігаючи, як Софія замислено ковтає каву, дивлячись у вікно. — Але в тобі щось бурлить, я відчуваю.

Софія усміхнулась:

— Ти вже мене розшифрував?

— Ні, — він нахилився ближче. — Але дуже хочу

Вона відклала чашку.

— Просто... я не звикла впускати людей у свій світ. А тут з’являєшся ти. І все змінюється.

Лео провів пальцями по грифу гітари, яку тримав на колінах.

— Може, зміни — це не завжди погано?

Вона мовчала. Але у цій тиші було щось глибше за слова.

Після тієї кави вони зустрічались ще. У кафе, в парку, на репетиціях. Софія бачила його не як зірку — а як чоловіка, який прокидається втомленим після гастролей, забуває тексти, але щиро сміється, коли вона жартує.

Одного вечора він покликав її у студію.

— Я написав щось. І хочу, щоб ти почула першою.

Він заспівав для неї. Пісня була про дівчину, яка не шукала кохання, але саме тому знайшла найсправжніше. Її очі стали частиною приспіву.

Коли закінчив — подивився на неї мовчки.

— Я… — почала Софія. Але слів не знайшлось. Замість цього вона просто підійшла і обійняла його.

Він тримав її мовчки. І тоді обидвоє зрозуміли: пісні — це не завжди вигадки. Іноді вони — передчуття.