Читати книгу - "Той, що не хотів родитися , Олександр Корман"

Кажуть, що ми не по своїй волі народжуємось і не по своїй волі помираємо. Я знаю, що це трохи не так. У світі духів ми всі існуємо споконвічно в нашому Творці, який є Енергія любові. Ми в Ньому,  як в мамі, допоки не настає час родитися. Бо ми, як і Він, є - енергія і свідомість, лише тіла у всіх різні. Хоча ні, тіла у всіх однакові. Вони створені жити у мирі, радості, вдячності, спокої. Людський мозок не створений для стресу, в нього не має такої функції. Він змушений адаптуватися до стресів, і витрачає на це багато енергії. Тому ми й швикдко зношуємо наші людські тіла. 

Кажуть на землі найважче - це жити в радісті, спокої. Але ж це те, в чому ми у світі духів живемо. І це мало б бути як найлегше. Та ми забули. Забули себе. Забули, хто ми є насправді. Коли ми народжуємось, завіса між світами закривається, і ми починаємо гру під назвою "життя". Ми отримуємо тіло — як костюм для подорожі — і занурюємось у світ, де панують протилежності: світло й темрява, любов і страх, спокій і тривога. Але мета цієї подорожі — згадати. 

Згадати, що ми — не просто тіло, не просто ім’я й історія. Ми — іскра Творця, що пройшла крізь забуття, щоб знову повернутися до світла, але вже з досвідом, з вибором, з власною любов’ю, що більше не просто дарована, а виборена душею. 

Кожна зустріч, кожна радість і кожен біль — це не випадковість. Це нагадування. Нагадування про наш початок, про наше єство. Душа впізнає істину не через розум, а через відгук у серці. І коли ми відчуваємо раптову ніжність, глибокий спокій або безумовну любов — то ми на мить торкаємося дому. Дому, з якого прийшли. 

Та щоб залишитися в цій пам’яті — потрібно мужність. Бо світ навчений змагатися, доводити, боротися. А ми прийшли сюди — згадати як бути. Просто бути. В гармонії. У вдячності. У Любові. І це найвищий вияв сили. Бо справжня сила — тиха. Вона не кричить, не доводить, не бореться. Вона — як світло світанку: м’яке, але невпинне. Воно розганяє темряву не тому, що бореться з нею, а тому, що просто є. 

Так і ми, коли згадуємо себе, починаємо випромінювати цю силу. Ми більше не реагуємо — ми творимо. Ми не живемо на автоматі, ми вибираємо: слово, дію, думку. І з кожним таким вибором ми ніби прокладаємо міст між небом і землею. Міст, по якому інші душі теж зможуть згадати. 
Душа не прагне успіху, визнання, влади — це прагнення его, яке з’явилося тут, у світі забуття. Душа прагне бути в потоці — того, що справжнє. Любити, ділитися, відчувати. Коли ми живемо серцем, світ починає розкриватися. Люди, події, "випадковості" — усе починає складатися у живий танець Всесвіту, в якому кожна нота — вчасна і точна. 
І ось тоді, у середині бурі, ми можемо залишатися спокійними. Не тому, що буря зникла, а тому, що ми вже нею не є. Ми стали простором, у якому буря втрачає силу. Бо жити в радості — це не уникати болю. Це знати, що біль — тимчасовий. А ми — вічні. І з кожним подихом ми все ближче до себе. До дому.

Люди втрачають радість і спокій не тому, що їх немає, а тому, що віддаляються від себе. Вони починають вірити у зовнішнє більше, ніж у внутрішнє. Їм здається, що щастя десь попереду: в кращій роботі, в коханні, у грошах, у досягненнях. Але що далі вони біжать за цим, то більше втрачають те, що завжди було поруч — тишу всередині.
Цей світ навчив нас змагатися, порівнювати, боятись відстати, бути "недостатніми". З дитинства нам повторюють: "Будь кращим", "Ти мусиш", "Без цього ти ніхто". І ми віримо. Ми женемося за очікуваннями інших, забуваючи спитати себе: "А що хоче моя душа?"
Ми наповнюємо голову шумом — новинами, соцмережами, чужими думками — і втрачаємо здатність чути себе. А коли зв’язок із собою порушено, радість зникає. Бо радість — не емоція, це стан. Це спокійна впевненість, що ти на своєму місці, навіть якщо навколо хаос.
І ще — ми боїмося. Бо страх став фоном нашого життя. Страх не встигнути, втратити, не відповідати. Але страх — це не наш природний стан. Це як тінь, що виникає, коли ми відходимо від світла. Чим далі від себе — тим більше тіней. А світло — завжди в нас.
Люди втрачають радість, бо не дозволяють собі зупинитися. Присісти. Подихати. Відчути. Бояться тиші, в якій може прозвучати правда. А правда проста: тобі вже не потрібно ставати кимось. Ти вже є. Потрібно поосто згадати, що ти і є продовження Світла Вічного. Бо життя - це Вічність на паузі. 

Я не хочу втрачати стан радісті, миру, любові після народження, бо це ідентифікація Царства Божого - світу духів в світі матеріальному. А я хочу завжди бути на зв'язку з Небом.

Життя не закінчується народженням. І не починається. Воно — перехід. І ще буде багато таких переходів. Але тепер я знаю: у кожному з них є Творець, є любов і є сенс. Бо навіть якщо світ здається складним — я несу у собі пам’ять про Небо. 

Народження (37–40 тиждень) 

Це сталося. Світ струснувся. Я ще не знаю, як виглядає світло, але я вже йду до нього. Моя дорога — через біль і стискання. Але я вірю мамі. Її тіло веде мене. Я чув її сльози, я відчув її напругу, я знав: вона бореться за мене.