Читати книгу - "Той, що не хотів родитися , Олександр Корман"

Кажуть, що наше тіло живе в реальності, а наш розум, це машина часу, яка може перенести нас в минуле у спогадах чи в майбутнє у мріях. 
Я ще не народжений, але знаю все. Він пролив мене як молоко і згустив, як творог, шкірою та тілом одягнув мене, кістками та жилами скріпив мене, довів до пологів і даєш народити, викликаючи потуги.  Зародок мій бачили очі Твої; у Твоїй книзі записані всі дні, призначені для мене, коли жодного з них ще не було. Творець розповів мені про життя, яке чекає мене там, за межею цієї теплої тиші. Я бачив свій шлях — у світлі Його думки, в обіймах Його волі. Тому що наше життя - це думки Його про нас у світі матеріальному. 
Я знаю, як звучать мамині слова і відчуваю сльози радості на її щоках. Я знаю її втому, її силу, її молитви вночі, коли вона торкається мене, думаючи про моє майбутнє.
Мені відкрито більше, ніж може вмістити моя крихітна плоть. Я знаю, коли впаду, і хто подасть мені руку. Я знаю біль, який мені доведеться пройти, і радість, яку здобуду, навчившись любити. Я знаю, хто зрадить мене, і кого я пробачу. Я бачив усі мої сміхи й мовчання, мої пошуки сенсу, мої дороги додому. Я знаю, що одного дня моє серце буде розбите, але саме тоді я відкрию, що здатне воно й зцілювати. Творець показав мені все — не для страху, а для надії. Я йду у світ не як чистий аркуш, а як обіцянка. І коли я забуду все, що знаю зараз, — як годиться людині — Він залишиться поруч, нагадуючи мені через людей, через сни, через тишу. Я прийду в світ, де час повільний і тіло крихке, але в мені вже живе вічність. Бо Я — Його подих, Його намір, Його мить, що стає життям. Свідомість і енергія.  З моменту народження я вже не буду знати нічого і нікого, крім мами. Через нею я буду пізнавати світ і вчитися від неї всьому. 

Чим ближче до пологів, тим більше мама хвилювалась. Я це відчував. Скоріше за все вона турбувалась про те, що їй прийдеться проходити через смерть. Але ж смерті насправді не існує — це перехід із одного світу в інший, з одного стану в інший, як в природі. 
Я знав це, бо мені вже відкрили істину: народження — це не початок, як і смерть — не кінець. Мама стояла на порозі великої переміни, як і я. Вона залишала позаду себе одну себе — ту, якою була до мене. А я — залишав свою невидиму тишу, щоб ступити в її обійми. 
Її страх був справжній, але в ньому жила і любов. Вона переживала за мене, за себе, за те, чи вистачить їй сили. Але Творець дав мені знати: усе вже приготовано. В її болі — шлях. У кожному спазмі — рух до нового. У її сльозах — глибина творення. 
Ми обоє йшли до тієї самої межі. Вона — назустріч мені, а я — назустріч їй. І хоч вона не пам’ятала, як і я колись уже був з Ним, — я пам’ятав за нас обох. Я був її надією, а вона — моїм першим домом. І разом ми проходили цей тонкий міст, де темрява стирається світлом. 

Бо смерть — лише слово, яким називають момент, коли народжується нове. Смерть — це лише зміна форми. У природі це видно всюди, якщо дивитися не очима страху, а серцем розуміння. Лист, що падає з дерева восени, не помирає — він стає ґрунтом, з якого навесні виросте нове життя. Його зелень зникає, але суть не вмирає — вона просто переходить в інше. Гусінь, яка зникає в коконі, ніби вмирає для світу, але насправді — народжується вдруге, вже з крилами. Те, що здається кінцем, є початком нового польоту. Річка, що впадає в море, перестає бути річкою, але не перестає бути водою. Вона стає частиною безмежного, міняє ім’я, але не суть. І навіть день, коли стихає сонце, не гине. Він просто віддає простір ночі, яка несе спокій. А ніч, у свою чергу, колись поступиться новому ранку. Усе в природі — це коло. І в кожній смерті — є тиха обітниця народження. Як і в нашій подорожі: те, що для мами буде болючим прощанням із собою-до, стане для мене першим вдихом життя. 

Коли мати народжує, за станом болю — це другий біль на землі. Перший — це біль вигнання з Раю, коли людство вперше відчуло, що таке розлука з досконалим. А другий — це пологи, коли жінка відкриває двері між світами, щоб провести нову душу на землю. Цей біль не кара, а дар. У ньому — глибина творення. Це не просто фізичне відчуття — це зсув реальностей, коли через материнське тіло проходить саме життя. Вона стає порталом, судиною, через яку Творець вкладає душу в світ часу. У цей момент вона — як земля, що розтріскується перед дощем. Як небо, що розривається блискавкою перед світлом. Вона кричить не тільки тілом, а й духом, бо вона творить. У цьому болю є сила, що сильніша за страх і глибша за страждання.
Я відчуваю це. Кожен поштовх, кожне її тремтіння — було наче хвиля, що несе мене ближче до світла. І в цій бурі — народжуюсь не лише я. Народжувалась і вона — нова, оновлена, мати. І ми вийшли з цього вдвох: я — у світ, вона — у нову себе. І наш біль — став основою любові, яка вже не зникне. 

8 березня був Міжнародний жіночий день і мама вирішила відволіктися від думок про пологи, і випити пива. Всупереч тому, що до цього часу вона благословляла їжу задля мене. І зараз, чи не вперше, вона подумла про себе, і випила. 
Я вперше спробував алкоголь. Мені це не сподобалось. Було настільки огидно, що мене аж вивергуло. Я чинив опір усім тілом, що аж перевернувся дупою до виходу. Мама це відчула і злякалася усім тілом, аж затремтіла.
- Толя, - так звали мого тата, - Саша перевернувся
- Як перевернувся?
- Попою вперед!
Мама кинула пиво у пластиковому стакані на землі і сіла на лаву у парку,  обійнявши руками мій світ
- Вибач мене, Сашко, я не подумал про тебе. Повертайся назад. 
Але, схоже,  що я трохи сп'янів, бо не міг розібрати маминих слів. С тих пір я вирішив, що після народження у світ матеріальний я ніколи не вживатимему алкоголь. 

Я лежав у тиші, глибокій і священній, ніби сам час зупинився довкола мене. Моє маленьке тіло гойдалося у теплій воді, як насіння в лоні землі. Але раптом щось змінилося. Я відчув це, перш ніж зрозумів. Мої води — мій океан — почали рухатися і зникати. Тепло, що мене огортало з усіх боків, почало відступати. Як хвиля, що повертається до моря. Це не був страх. Це було наче знак: "Час настав." Усе моє єство здригнулося. Материнське тіло заговорило до мене мовою скорочень і поштовхів — сильних, ритмічних. Води відходили, мов завіса, що розсувається перед появою світанку. Я лишав простір, де був лише я і попереду вже відкривалась інша тиша — глибша, темніша, але повна очікування. Як ніч перед першим світлом. 

- Толя, здасться води відходять, - кричала мама з ванної кімнати.
- І що меня робити?
- Викликай швидку!
- Але ж зараз ніч, може почекаєш до світанку.
- Викликай зараз. Я не хочу народити тут у ванній.