Читати книгу - "Той, що не хотів родитися , Олександр Корман"

Гінеколог:
Люся, ви молодець. Усе йде за планом. У нас тазове передлежання, але ви добре справляєтесь. Я з вами, будемо народжувати разом, уважно і обережно.
Породілля (важко дихаючи):
Це нормально? Це небезпечно?
Акушерка:
Це рідше, ніж голівкою, але цілком можливо народити природно. Ми поруч, слідкуємо за всім.
Медсестра:
Тиск стабільний. Серцебиття малюка в нормі.
Гінеколог (спокійно та впевнено):
Люся, ми бачимо сідниці дитини. Ще трохи — і вона буде з нами. Найголовніше — слухайте мої команди. Не тужтесь без дозволу. Я скажу, коли потрібно.
Породілля (із зусиллям):
Добре... Я намагаюсь...
Акушерка (м’яко підтримує):
Дихайте глибоко. Все добре. Ви сильна. Ми з вами.
Гінеколог:
Чудово. Тепер — потужний поштовх на мою команду… Тужтесь… Тримаймо… Добре! Сіднички вже вийшли. Не тужтесь зараз — даємо дитині самій опуститися.
Медсестра:
Все в нормі, серцебиття стабільне.
Гінеколог:
Ще трохи… Тепер знову тужтесь, Люся… Чудово! Спинка вийшла… обережно… Ось і ніжки… Готові, акушерка?
Акушерка:
Так, тримаю. Все акуратно.
Гінеколог:
І ще одне зусилля… Голівка виходить… Обережно… Є! Вітаємо! Усе добре, Люся. У вас хлопчик!
Породілля (з полегшенням і сльозами):
Слава Богу…
Медсестра:
Маля дихає, кричить — усе в нормі. Зараз прикладемо до грудей. 

Приблизно такий перебіг мали б мати пологи для моєї мами. Нотомість, перші води відійшли, а потуг не було. Зробили УЗІ. Лікар зайшов до мами в палату зі словами:
- Ви народжуєте мертвородженого
- Що це означає? - переполохано перепитала мама
- Плід завмер. Пуповина обмотала йому шию. В нього асфіксія. 
- Цього не може бути? - нервувати мама.
- Потрібно робити Кесарів розтин, - спокійно додав лікар 
- Ні! Я мушу це зробити сама, - сказала, як відрізала, мама.
- Все ускладнюєься тазовим передлежанням. Дитина може залишитися інвалідом.
- Чому? - наче не слухаючи лікаря, а скоріше перебуваючи у власних роздумах, перепитала мама.
- Це дуже складні пологи, може не так піти ніжка, ручка оба таз дитини, - відповів лікар. 
- Ні! НІ! НІ! Цього не станеться. Я народжу сама здорову дитину. Я це знаю.
- Звідки ви можете знати? 
- Я не знаю, як просто знаю. Я в це вірю.
- Часу обмаль. Потрібно приймати рішення.
- Я відчуваю, що я зможу.
- Тобто ви відмовляєтесь від кесарева розтину.
- Так.
- Тоді вам потрібно підписати відмову. 
- Я підпишу! 
- Тоді я пішов за бланоком.
- Добре. І принесіть мені гантелі, додала мама. 
- Перепрошую?! - спитав лікар із явним здивуванням.
- Я видававлю його пресом. Я займалась вооейболом. В мене гарний прес. Я його підштовхну. 
Лікар певно не очікував такого перебігу подій. Замислився і потім долав. 
- Кмітлива ідея. Але де ж я вам в пологовому будинку знайду гантелі... Добре, я щось придумаю. 

Мама залишилась сама. За ніч двадцятивосьмирічна чорнява жінка посивіла. Вона не здавалась. І кинула виклик Небу, долі своїм стійким небажанням приймати реальність і силою віри. Чи щось на земле сильніше ніж молитва матері.  Це найпотужніша сила, яка своєю вірою гори зрушитись з місця. 
Мама вела з собою діалог, поглядаючи на зоряне небо, на Чумацький Шлях, на Велику Ведмедицю, і кричала до Неба про себе, намагаючись достукатися до Творця. "Ні, Боже. Ні. Я не прийму це. Не прийму. Не може бути, що Ти дав мені цю дитину, і тепер забереш. Я знала його їм'я іще задовго до того, як УЗІ показало, що це хлопчик. Я знаю, що це Ти мені його дав... Я протестую! Я відмовляюсь це приймати. Я відмовляюсь вірити лікарям. Я відмовляюсь вірити в смерть, коли всередині мене — життя! Я чую його. Я відчуваю його. Він живий!.. Стільки родичів чекають на народження мого первістка. Моя мама приїхала з села. А що я їй скажу?!. Як я буду дивитися усім в очі?. Якщо Ти вже довів до родів, то дай вже й родити! Ти врятував його від токсикозу. Ти ж міг дати дитині померти іще тоді, але ж не дав? Значить він Тобі потрібен! Значить, Ти хочеш, щоб він народився!.. Я впораюсь! Я все зможу... Сашко, ти мусиш мені допомоги..." 

Лікар приніс якійсь дві незрозумілі важкі залізяки і дав мамі в родильній залі зі словами: "Я в тебе вірю!". Мати почала боротися зв життя ще ненародженної дитини, намагаюсь пресом стимулювати рух плода.
- Давай, Сашко, давай! Ну, давай же! - кричала мама.
Я, наче прокинувся від якогось сп'яніння, почувши мамин крик. Її голос різав темряву, в якій я плавав, як останній сигнал з берега, коли човен вже не бачить суші. Було важко — ніби щось тримало мене зсередини, не давало рухатися, ніби мене затягувала глибока вода. І щось не давало рухатися вперед, наче я застряг. Але її голос... він пробився крізь все.
— Давай, Сашко! Я з тобою! — кричала вона. І я відчував: це не просто слова. Це її тіло, її серце, її віра — у кожному складі мого імені.
Я штовхнувся. Слабко. Але вперше — свідомо. Навколо почалася метушня. Я цього не бачив, але чув багато нових незнайомих голосів. Лікар щось говорив командним голосом, медсестра здавалася затінком, який проноситься повз. Але мама — мама була всім. Центром. Мотузкою, за яку я тримався. 
В її руках були ті залізяки — я не знав, що це, але з кожним її зусиллям, з кожним напруженням м’язів, моє маленьке тіло наче здригалося в унісон. Вона не здавалася. Вона боролася. Не за себе — за мене.
— Тримайся, синочку, ще трохи… — прошепотіла вона, голос її став хрипким, наче надломленим. — Я знаю, що ти зможеш. Я відчуваю тебе.
І я знову штовхнувся. Сильніше. Уперше — з надією. Бо вона вірила в мене ще до того, як я зробив перший вдих. А може, цей поштовх і був тим першим. Ця боротьба дуже визнажила мене і я відрубився.

Акушерка поклала немовля на візок. Дитина мовчала. Не плакала, як інші, не видавала жодних звуків. Мама з останніх сил підвелась з ліжка і глянула в бік новонародженого. Його ніжки звисали з візку, бо не вміщалися нв ньому. До породіллі підійшов лікар.
- Ти - молодец! - сказав він дуже ніжним голосом з відчуттям гордості. 
Натомість мама дивилась лише на візок, де щойно поклали її дитину, чекаючи, хвилюючись, відганяючи лихі думки, переборюючи страх і сумніви. Лікар дав знак акушерці і вона підійшла до візка і рокою легенько вдарила по гузиці немовля. 
Мені це не сподобалось і я щось крізь сон промуркотів і продовжив спати
У мами наче відлягло.  Вона відкинулась на ліжку і заплакала. Акушерка запеленала немовля і принесла мамі
- Хороший хлопчик! - сказав лікар. 
Ці слова мама запам’ятала на все життя. Бо бачила в них мету і сенс. Саме так зустріли її сина в цьому світі. Наче охарактеризували його майбутнє. Мама розглядала свого Сашка, притиснувши до грудей, і не хотіла відпускати.
- Тобі треба відпочити. Ти сильно порвалась. Та і йому потрібно також...