Читати книгу - "Ухилянт у Канаді, Григорій Іванович Лешченко"

Зять розповідає також усім, яка погана у нього бабуся, колишній викладач торгівельного інституту. Бабусі ніколи було з ним панькатися. Коли був дитиною і не слухався, то бабуся виховувала його, як великий радянський педагог Антон Макаренко, - долонею та що під руку попадалося. Макаренко, геній з важкою рукою, ще й вихвалявся у мемуарах, що бив дітей. Вчителі й батьки колишнього Радянського Союзу копіювали методи великого педагога. Комуністичне педагогічне виховання закінчилося, коли зять підріс і дав бабусі здачу. Зять не захотів визнати мене і мою дружину другими батьками, не називає нас мамою і татом і відноситься до нас, як до обслуговчого персоналу. Схильний до гонору й ліні сприймає мене, як няньку, а мою дружину, як кухарку, які безплатно цілий день працюють за їжу та дах над головою і за можливість доглядати внука. Сам не вірю, що таке пишу й таке відбувається зі мною. Аби до війни сказали, що опинюся в такій ситуації, то нізащо не повірив. Що ти, війна, наробила з людьми? Що накоїла, проклята?

      Тут без допомоги психолога не обійтися? Допомога психолога знадобиться не лише учасникам бойових дій, а й окремим біженцям від війни. Добре було аби зять попрацював з психологом, який допоможе по іншому глянути на себе. Батька зять не пам’ятає, бо той рано покинув дитину з матусею і бабусею, які вдвох і виховували хлопця. Вчинок батька вдарив по психіці дитини. Я запитував у його бабусі, чому навчили його лише гарно говорити й стильно одягатися, а не навчили визнавати помилки та прислухатися до рідних людей, які бажають тільки добра. Пішов у батька. Іноді таке враження, що у зятя депресія. Поведінка щодо мене – черговий комплекс дитини, яка не бачила батька. Зять боїться знайти батька в іншій людині. Зять страждає від того, що друзі мають батька, а у нього немає?

З таким психічним розладом потрібно звернутися до психіатра. Онлайн за кілька доларів через Інтернет спілкуватися з психологом відсталої країни в Африці. Зять володіє англійською. За кордоном допомога спеціаліста з душевного здоров’я - то звична справа. Там цим навіть вихваляються. Це в Україні повелося ще з часів Радянського Союзу, що люди бояться звертатися до психіатра, бояться, бо всі вважатимуть їх дурнями. Родич моєї дружини жив у селі, впав у депресію й мав завтра йти на обстеження до психлікарні. Щоб не мати такого сорому перед односельцями, то наклав на себе руки. Як і люди з дитячими травмами та ще й підсиленими війною, зять навіть думки не допускає, що варто звернутися до спеціалістів. Я теж не наважуюсь йому сказати, щоб пройшов хоч співбесіду з психоаналітиком. Зять і так мене ненавидить за правду та думає як помститися і закрити рота. Порада нічого не дасть, але зламає й так хитку атмосферу в родині.

Совість та сумління все ж говорить мені про якусь зраду. Я й сам відчуваю себе дещо зрадником, бо поїхав з України. Я -вироблений важкою фізичною працею пенсіонер. Чим можу бути корисним у Києві? А ось у Канаді я надаю велику допомогу дітям, бо майже цілодобово няньчу внука. Серед знайомих зятя в Києві чимало чоловіків призовного віку. Ніхто не воює. До паніки бояться війни. Від страху в них помутніння розуму. Як і зять, аби можна, то на Марс втекли, аби лише якомога далі від війни. Місяцями, а то й роками чоловіки не виходять на вулицю, а тихенько сидять, ховаються по квартирах, щоб не відправили на фронт. Є чоловіки, які вже по 2,5 роки не виходять з дому на вулицю. Розповідають про дивака, який, щоб не бігти короткими перебіжками й не лякатися кожного мікроавтобуса, переодягається старою бабцею. Одягає спідницю, закутує обличчя хустиною - і перед закриттям супермаркету ходить за продуктами.       Серед знайомих зятя є й такі, хто вже достатньо побігав з сім’єю по Європах. Теж не зуміли вписатися в життя на чужині. Ледь там не жебракували й тому вже повернулися в Україну. Після війни українців виганятимуть звідусіль у Європі на відбудову України. Чоловіки бояться вийти на вулицю в Україні та сидить у квартирах, як у тюрмі. Хто турбується про здоров’я, то робить зарядку. Займається фізкультурою, аби не мати хвороб через малорухоме життя. Дружини та родичі виконують забаганки приятелів: купують продукти та все необхідне. Зятю розповідають про ухилянтів: дехто втік з Києва в село, а їх жінки працюють в столиці чи за кордоном і скидають їм на банківські картки по кілька тисяч гривень. Ухилянти з нетерпінням чекають Перемоги України, але щоб цю Перемогу здобув для них хтось інший. Серед тих, хто ховається по хатах в Україні не лише ухилянти. Дехто самовільно залишив військові частини. Дезертири, яким світять тюремні строки від однієї до двох п’ятирічок. За повідомленнями медіа в Україні зареєстровано понад 100 тисяч випадків самовільного залишення частин військовослужбовцями та дезертирства з початку повномасштабного вторгнення росії.

Ми почули ті розповіді. Здалеку обережно почали працювати з зятем, щоб швиденько повертався до Києва разом з усіма нами. Йому все більше подобається такий варіант. В Ізраїлі війна з перервами триває бозна скільки років, а туди ще й не всіх пускають, бо багато людей хоче жити на Землі обітованій. Як і ми в Україні, вони почуваються в Ізраїлі комфортно й найкраще у світі. Україна – перлина планети й за неї теж б’ються століттями. Зять потрапив у Канаду через помилку. Канада виправить помилку. Тактовно мимохідь малюємо райдужні перспективи зятя в Україні. Коли зять зараз повернеться в Україну, то в нього все буде, як і до повномасштабного вторгнення, тільки ще краще. Дочка знайде роботу і піде працювати. Мама зятя даватиме йому гроші, тож зятю не доведеться працювати. Ми з дружиною заберемо внука до себе, няньчитимемо та виховуватимемо, з батьками малюк буде бачитися лише на вихідні. Щоб дочка не зірвала спину тягати продукти зятю, я можу візком – «кравчучкою» перевозити їжу з супермаркету додому, а, ще краще, донька оплачуватиме послуги кур’єра. Інтернет у квартирі в Києві є: можна грати в «Танки», на дивані перемагати ворогів і наближати Перемогу. Краще ж сидіти під замком й грати в танчики під ракетами в Україні, ніж працювати в Канаді. У Києві можна самовдосконалюватися і без поїздок до монастирів на гору Афон чи в Непал, про що зять давно мріє.

Здалеку заводимо при зятеві й розмови