Читати книгу - "Правік та інші часи"

Женовефа терла фартухом губи, так що вони аж спаленіли.

Цього вечора їй було важко заснути. Колоска не могла помилятися. Колоска відала майбутнє, це знали всі.

А з наступного дня Женовефа почала чекати. Але не так, як досі. Тепер вона чекала з години на годину. Ховала картоплю під перину, щоб була гарячою. Розстеляла ліжко. Наливала води у миску для гоління. Складала на крісло Міхалову одежу. Чекала так, наче Міхал пішов до Єшкотля по циґарки й зараз має повернутися.

Вона чекала так усе літо, осінь і зиму. Не віддалялася від будинку, не ходила до костьолу. В лютому повернувсь дідич Попельський і завдав роботу млинові. Звідки він узяв зерно — не відомо. І позичав селянам зерно на засів. У Серафинів народилася дитина, дівчинка, і всі визнали це за прикмету того, що настане війні кінець.

Женовефа мусила найняти нових людей до млина, бо більшість колишніх робітників не повернулася з війни. Дідич порекомендував їй на посаду економа і помічника Неджелю з Волі. Неджеля був беручкий і добросовісний. Крутився між горою і низом, покрикував на селян. Крейдою записував на стіні рахунок змелених мішків. А коли до млина приходила Женовефа, Неджеля рухався ще швидше і кричав ще голосніше. При цьому погладжував ріденькі вусики, які нічим не нагадували пишних Міхалових вусів.

Женовефа неохоче вилазила з хати. Тільки в справах найнеобхідніших — помилка в квитанціях на зерно, зупинка млина.

Якось, коли шукала Неджелю, побачила хлопців, що носили мішки. Вони були голі до пояса, а торси мали запорошені борошном, наче великі рогалики. Мішки заступали їхні голови, здавалися вони, отож, однаковими. Вона бачила в них не молодого Серафина чи Маляка, а — чоловіків. Голі торси брали в полон її погляд, будили неспокій. Мусила відвернутись і дивитися куди-інде.

Якогось дня Неджеля прийшов із єврейчуком. Хлопець був дуже молодий, не більше ніж сімнадцяти років. Мав темні очі та чорне кучеряве волосся. Женовефа побачила його губи — великі, красиво окреслені, темніші, аніж усі ті, які вона знала до цього.

— Прийняв ще одного, — сказав Неджеля й наказав хлопцеві долучитися до вантажників.

Женовефа розмовляла з Неджелею неуважно, а коли він підійшов, знайшла причину, аби лишитися. Бачила, як хлопець зняв полотняну сорочку, дбайливо згорнув її й повісив на бильця сходів. Захвилювалася, коли побачила його голі груди — сухі, хоч добре збудовані, смагляву шкіру, під якою пульсувала кров і билося серце. Повернулася додому, але відтоді часто знаходила привід для того, щоб зійти до млина, де приймали й видавали мішки з зерном чи борошном. Або приходила в обідню пору, коли чоловіки сходилися до страви. Дивилась на їхні спини, запорошені борошном, жилаві руки і вологе від поту полотно штанів. Мимоволі шукала поглядом серед них цього одного, а коли знаходила, вона відчувала, як в обличчя вдаряє кров, як робиться гаряче.

Той хлопець, той Елі — чула, як його звали, — будив у ній страх, неспокій, сором. Коли вона його бачила, серце починало гупати, а подих прискорювався. Намагалась дивитися байдуже й холодно. Чорне кучеряве волосся, великий ніс і дивні темні губи. Темна волосяниста тінь пахви, коли витирав з обличчя піт. Перевалювався з ноги на ногу, коли йшов. Кілька разів Елі зустрів її погляд і сполошився, наче звіря, котре підійшло занадто близько. Нарешті вони зіштовхнулись у вузьких дверях. Женовефа усміхнулася до нього.

— Принеси мені мішок борошна додому, — сказала вона.

Відтоді вона перестала виглядати чоловіка.

Елі поставив лантух на підлогу й зняв полотняну шапку. М’яв її в запорошених руках. Женовефа подякувала йому, але він не пішов: стояв і кусав губи.

— Хочеш узвару?

Елі підтакнув. Вона простягла йому горнятко і дивилась, як він п’є, опустивши довгі, дівочі вії.

— Маю до тебе прохання…

— Ну?

— Прийди ввечері нарубати дров. Зможеш?

Елі кивнув головою й вийшов.

Женовефа чекала весь полудень. Заколола волосся й довго дивилася на себе в дзеркало. Згодом, коли він прийшов і заходився рубати дрова, вона винесла йому молока та хліба. Елі сів на пень і їв. Сама не знаючи чому, Женовефа розповіла йому про Міхала на війні. Елі сказав:

— Війна вже закінчилась. Усі вертаються.

Женовефа дала йому торбину борошна, попросила прийти й наступного дня, а наступного дня — знову запросила.

Елі рубав дрова, трусив сажу, робив дрібний ремонт. Вони розмовляли рідко й завжди про незначне. Женовефа розглядала його крадькома, та що довше дивилася, то більше її погляд прикипав до нього. Згодом уже не могла на нього не дивитись: просто поїдала його очима. Вночі їй снилося, ніби кохається з якимось чоловіком, і не був це ані Міхал, ані Елі, а хтось незнайомий. Прокидалася Женовефа з відчуттям бруду на собі. Вона наливала в миску води й мила все тіло. Хотіла забути сон. Потім дивилась у вікно, як робітники сходяться до млина. Бачила, що Елі крадькома позирає в її вікна. Женовефа ховалася за фіранку, сердита на себе за те, що серце тріпотить, як після бігу. «Не буду про нього думати, присягаюся», — зарікалась вона й бралася до праці. Перед полуднем ішла до Неджелі, завжди якимось чином зустрічаючи Елі. Здивована власним голосом, просила його прийти.

— Спекла тобі булку, — сказала вона вже в хаті й кивнула на стіл.

Елі сів несміливо, поклавши перед собою шапку. Женовефа вмостилась напроти й дивилася, як він їсть. Хлоп їв обережно та повільно. Білі крихти залишалися на його губах.

— Елі…

— Га? — підвів на неї погляд хлопець.

— Тобі було смачно?

— Еге.

Він сягнув через стіл рукою до її обличчя. Вона різко сахнулася.

— Не торкайся мене!

Хлопець похнюпив голову. Поклав руку на шапку. Мовчав. Женовефа сіла.

— Скажи, де ти хочеш мене торкнутися? — запитала вона тихо.

Він підвів голову. Їй здалось, ніби бачить у його очах червоні блискавки.

— Я б торкнувся тебе отут, — показав місце на своїй шиї.

Женовефа провела рукою по шиї, під пальцями відчула тепло шкіри і пульсування крови. Заплющила очі.

— А потім?

— Потім гладив би твої груди…

Вона глибоко зітхнула й відкинула голову назад.

— А де саме?

— Там, де найніжніше й найгарячіше… Прошу тебе… дозволь…

— Ні, — відповіла вона.

Елі підхопився й став перед нею. Женовефа відчувала подих, що пах солодкою булкою та молоком, неначе подих дитини.

— Не можна тобі мене торкатись. Забожися, що не торкнешся мене.

— Курва ти, — прохрипів він і кинув на землю зім’яту шапку. За ним гримнули двері.

Елі повернувся вночі. Тихенько постукав; Женовефа знала, що це він.

— Я забув