Читати книгу - "Місто Страшної Ночі"

Тріджеґо не міг навтішатися Бішешею. Вона була наївна, немов лісова пташка, і чудернацьке їїтлумачення тих чуток із зовнішнього світу, що доходили до неї в кімнатку, смішило його не менше, ніж спроби прожебоніти його ім’я — Крістофер. Вона так ні разу й не змогла подужати навіть першого складу і тільки кумедно махала ніжними, мов трояндові пелюстки, рученятами, ніби відкидала те ім’я геть, а тоді, ставши перед Тріджеґо на коліна, допитувалась, так самісінько, як робила б англійка, чи справді він її кохає. Тріджеґо присягався, що нікого в світі так не любить, як її. І то була правда.

Минув десь із місяць такого шалу, а тоді деякі обставини іншого життя змусили Тріджеґо виявити особливу увагу одній знайомій дамі. А можете бути певні, що такі речі завжди помічають і обговорюють не тільки наші одноплемінці, а й сотня-півтори тубільців. Тріджеґо довелося гуляти з тією дамою і розмовляти з нею біля помосту для оркестру, а раз чи двічі катати її в колясці; але він і в голові не покладав, що це може відбитись на його потаємному, дорожчому для нього житті. Однак чутка, як то буває звичайно, переходила якимись таємничими шляхами з уст в уста, аж поки дійшла до Бішешиної дуеньї, і та принесла її Бішеші. Сердешна так схвилювалася, що хатня робота стала падати їй з рук, і дружина Дурі и Чарана набила її.

За тиждень Бішеша звинуватила Тріджего в невірності. Вона не знала ніяких відтінків і говорила навпростець. Тріджего засміявсь, а Бішеша тупнула ніжкою — малою, легесенькою, як квітка гвоздики, ніжкою, що вмістилась би на чоловічій долоні.

Багато що з писаного про східну пристрасність і непогамовність перебільшено й перебрехано з чужих слів, однак дещиця — правда; і коли англієць спіткається з тією дещицею, вона вражає його не менше, ніж будь-який спалах пристрастей у звичайному його житті. Бішеша кипіла, бушувала і нарешті погрозила відібрати собі життя, коли Тріджего не покине чужої мемсахіб,[22] що упхалась між них. Тріджего спробував усе їй з’ясувати, показати, що вона не розуміє, як дивляться на такі речі європейці. Бішеша випросталась і мовила вже спокійно:

— Авжеж, не розумію. Я тільки одне знаю — собі на лихо я покохала тебе, сахібе[23] більше за життя. Ти англієць. А я тільки темношкіра жінка (шкіра в неї була світліша від золотого зливка на монетному дворі) й удова темношкірого чоловіка. — А потім заридала і додала: — Але присягаюся своєю душею і материною, я тебе кохаю. І хоч би що зі мною сталось, тобі лиха не буде.

Тріджего ще довго сперечався з малою та умовляв її, проте вона ніби зовсім утратила тяму і нічого не хотіла слухати: віднині, мовляв. усе між ними скінчено, і нехай він зразу йде собі. І Тріджего пішов. Коли він вилазив з вікна, Бішеша тричі поцілувала його, і він подався додому, не знаючи, що й думати.

Минув тиждень, тоді ще три, а від Бішеші не було ніякої звістки. Тріджего, вважаючи, що їхня сварка мала б уже й забутись, уп’яте за ті три тижні пішов до Амір-Натхового завулка. Він сподівався, що цей раз Бішеша відгукнеться на його тихий стук по гратах. І він не помилився.

Світив місяць-молодик, і пасмо світла падало в завулок, осяваючи заґратоване віконце. Тріджего постукав, і ґрати відразу прийняли. З чорної темряви Бішеша вистромила на місячне світло обидві руки. Вони були обрубані по зап’ястки, і кукси вже майже загоїлись.

Бішеша схилила голову на руки й заплакала, а позад неї, в кімнаті, щось загарчало, наче дикий звір, і штрикнуло закутаного в бурку Тріджего чимось гострим — кинджалом, шаблею чи списом. Але в тулуб не влучило, тільки зачепило якийсь м’яз у паху, і Тріджеґо потім довіку ледь накульгував.

Ґрати знов зачинились. І більше у вікні не видно й не чути було нічого — тільки смуга місячного світла на високій стіні та чорна пітьма завулка позаду.

Тріджеґо довго кричав і метався, мов навіжений, між тими безжальними стінами, а тоді, вже сам не знає як, опинився на світанку біля річки. Покинувши бурку, він з непокритою головою вернувся додому.

Як скоїлася трагедія — чи то Бішеша в нападі безпричинної розпуки сама все сказала, а чи їх вистежили й тортурами змусили її признатись, і чи Дурзі Чаранові відоме його ім’я, і що сталося з Бішешею потім, — Тріджего не знає й досі. Скоїлося щось страхітливе, і думки про те, що там таке могло статись, часом будять Тріджеґо вночі й не дають заснути до ранку. Цікаво, що він не може дізнатися, куди виходить чолом дім Дурґи Чарана. Можливо, на подвір’я, спільне для кількох будинків, а можливо, він ховається за котрими-небудь із численних воріт басті Джітха-Меґджі, — Тріджеґо не знає. Він не може вернути собі свою Бішешу — сердешну маленьку Бішешу. Він загубив її в місті, де дім кожного чоловіка так само неприступний і незглибний, як могила; а ґратчасте віконце, що дивилося в Амір-Натхів завулок, замуровано.

Одначе Тріджеґо справно ходить з візитами і вважається цілком порядною людиною.

І нічого незвичайного в ньому не видно — хіба те, що він ледь-ледь кульгає на ліву ногу, бо ушкодив її, коли їздив верхи.

Життя Мухаммед-Діна

Котра людина щаслива?

Та, що у неї в домі бігають, падають і плачуть замурзані діти.

«Мунічандра»

Куля для гри в поло була стара, побита, подряпана. Вона лежала на каміні між люльок, що їх прочищав для мене мій хідматґар[24] Імам-Дін.

— Ця куля дуже потрібна Неборожденному? — шанобливо спитав мене Імам-Дін.

Неборожденному куля була не дуже потрібна; але нащо вона здалася хідматґарові.

— З вашої ласки, сахібе, я маю синочка. Він бачив цю кулю й хоче нею погратися. Я не для себе прошу.

Нікому б і на думку не спало, що літній, опасистий Імам-Дін захоче гратися кулею. Він виніс ту обдерту кулю на веранду, і зразу я почув нестямний радісний виск, тупіт маленьких ніжок і глухий стук дерев’яної кулі об землю. Видно, синочок дожидався жаданої іграшки за дверима. Але