Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Необдумана Міловиця 📚 - Українською

Читати книгу - "Необдумана Міловиця"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Необдумана Міловиця" автора Зінаїда Валентинівна Луценко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 44
Перейти на сторінку:
пальці твоя мати. – І ти б добре втерла Чуйкам носа, якби вийшла заміж за Стаська, бо стала б і за них багатша! Я б, дитино, хотіла тобі тільки такого чоловіка! Бо ти, Міловице, знай: Ільків батько впертий і не дасть вам із сином добре в мирі жити. Ти тільки сорому наберешся, а щастя й покою ніколи вам не буде…»

Отак повчала тебе твоя мати, Міловице, того тижня від самого ранку й до вечора.

А в неділю, пам’ятаєш, так і не дочекавшись свого Ілька й здавшись на материні докази й грозьбу, мусила прибратися ти, бідна Міловице, в найкращу свою одіж і зустрічати сватів… Ще ждала ти, ще думала, як прочує про сватання Ілько, то по тебе прийде і щось буде робити, але…

Так ні разу й не глянувши на Стаська, перев’язала ти, Міловице, його й дружбу рушниками і прийняла батьківське благословення на шлюб.

А яка ж була рада й привітна до тебе Стаськова мама! Які білі й пухкі були в неї руки! Як тихо сміялися й говорили поміж себе Стаськові батьки, аж твоя мама їм позаздрила…

І хоч сиділа ти за столом сумна, мов із хреста знята, дорога моя Міловице, сватам, було видно, ти дуже сподобалася, й усі бажали тобі тільки щастя…

«Тільки не треба, мамо, весілля! – просилася ти після сватання зі Стаськом, Міловице. – Як уже хочете, щоб так сталося, то я вам, мамо, корюся й вийду заміж за Стаська, тільки не треба весілля… Не треба мені ні музики, ні гільця, бо це не весілля мені буде, а похорон…»

«А Стасько ж у своїх батьків один син, і більше дітей у цих людей нема! – дивувалася на твої слова мати. – Вони багаті, і як я скажу, щоб не робили весілля?»

Пам’ятаєш, як надійшов той день, Міловице, коли ви вже мали йти зі Стаськом вінчатися, а ти наче уві сні скрізь никалася й сама не тямила, що робила? Біле плаття, подароване тобі майбутньою свекрухою, не перший день горою лежало на твоїй старій скрині, а ти його ще й не одягала…

«Подивися, дитино, яке гарне! – припрошувала твоя мати, – хоч приклади його до себе, я подивлюся!»

«Завтра прикладу», – зітхала ти сумно.

«То нічого, Міловице, краще наперед виплачся і посумуй, зате потім подякуєш матері, як будеш жити у достатку! Скажеш: спасибі, мамо, що відвернули від мене біду!» – раділа твоя щаслива мати.

Вона була рада-радісінька, ходила ті дні, наче аж на крилах літала по вашій тісній темній хаті. Твоїй матері, либонь, здавалося, Міловице, що раптом повернулися назад її молоді роки, і тепер вона сама йшла заміж за багатого Стаська, а не за свого Кіндрата, наче то корови й свині, і велика Стаськова хата тепер чекали не на тебе, а на твою матір Горпину.

І твій батько в ті дні аж повеселішав, аж вищим став, слухаючи не крики й сльози, а веселе щебетання твоєї матері Горпини.

«Як послухаєш, Міловице, своїх батьків, то й житимеш щасливо. А я тебе благословляю на щасливе життя із Стаськом! Благословляю, моя слухняна дитино! І не пожалієш ти ніколи про те, що послухалась мене, як прийде такий час, коли ти будеш ходити, як та пані прибрана. А так воно, Міловице, і буде тобі за Стаськом, бо я до ворожки ходила… І ти не дивися, що жених твій рудий, що він собі якийсь полохливий. Зате ж буде вірним і покірним чоловіком, та ще й за те вдячним, що ти за нього заміж пішла. Вбере тебе, Міловице, свекруха після весілля у все найкраще, будеш як Стаськова мати, ходити у білих сорочках, й до печі тебе не пустять. Будете ви собі зі Стаськом тільки любитися. От тоді нехай і повилазять Чуйкам від злості очі! А їхній Ілько нехай собі жениться!..» – бігала кругом тебе мати.

Аж у самий день вінчання одягла ти, Міловице, пишне весільне плаття своє і в очах перемінилася. Дивилася на себе в потріскане дзеркало й бачила, що стала кращою! Плаття туго обійняло твій тоненький стан, а довгу косу твою, Міловице, сестри вклали на голові віночком і рясно обплели всю голову парафіновими квітками.

І ти тоді, дорога Міловице, навіть на якийсь час за Ілька й своє горе забула і почала була сміятися весело й навіть пританцьовувати, поки не прийшов Стасько й ти не поглянула на нього. Аж тоді залилася ти гіркими слізьми, бідна Міловице, й виглядала у вікно: а що, як тепер Ілько надійде, та й перемінить щось у твоїй судьбі…

«Що з тобою зробилося, дитино?» – ласкаво перепитувала тебе, Міловице, твоя пухка й добра майбутня свекруха й пригортала ніжно до себе. Не хотіла ти образити доброї жінки, рідна Міловице, і сказати їй правди не насмілилася. Ти думала тоді, що навіки покорилася, рідна Міловице, материним умовлянням – і пішла зі своїми й Стаськовими батьками до церкви…

Пам’ятаєш, дорога Міловице, як горіли тоді в церкві й тихо потріскували тонкі й грубі свічки, опадаючи жовтим воском на долівку? Разом зі свічками, щоб ніхто не бачив, плакала тоді й ти, Міловице…

«Всі молоді на весіллі плачуть, – шепотіла на вухо своїй свасі твоя мати Горпина, щоб оправдатися. – Нехай…»

А ти зрідка дивилася на Стаська, бідна Міловице, й бачила, як він дурнувато посміхається й усе ближче до тебе тулиться. Бемкали дзвони на церкві, і в голові твоїй бемкало й калатало: для чого?!

Як уже виходили ви з церкви зі Стаськом повінчані і матері обсипали вас обох із хусток зерном нелущеним, пам’ятаєш, біля порога стрілася ти очима з блідим Ільком, Міловице?

Одну тільки мить обмінялися ви з Ільком поглядами, а боліло тобі потім аж до самої ночі.

Тільки людям свою біду ти, Міловице, не виказувала, мовчала й думала весь день, а вже тоді, як постелила вам із Стаськом свекруха одну постіль у великій кімнаті й залишила там ночувати удвох, розридалася ти, Міловице, вголос і кричала.

Всю шлюбну ніч ти проплакала у весільному платті біля вікна, Міловице, а Стасько хріп собі спокійно на високому дубовому ліжку серед гори вишитих подушок, у пухкій перині.

А як стало за вікном розвиднятися, розв’язала ти вузлик із новим буденним одягом, Міловице, що дала тобі мати за придане, перебралася у нього з білого плаття свекрушиного й вийшла до сіней. Пам’ятаєш, у хаті ще всі спали й було дуже тихо?

Вийшла ти тоді за ворота

1 ... 5 6 7 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Необдумана Міловиця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Необдумана Міловиця"