Читати книгу - "Українські казки"

— Чоловіче, глянь, то приплив корабель від мого тата!

От і добре. Прийняли вони гостей та передали з ними записку, що живуть вони там-то й там — нехай батько до них приїде в гості.

Посланці сповістили батька. Старий зрадів, але наказує:

— Вертайтеся до них і забирайте їх сюди.

Припливли посли, передають батькову волю.

А молодий Лугай відповідає:

— Як йому задалеко до мене, то і мені до нього. Коли тато не приїхав до рідної доньки, котра була пропала навіки, то і я не поїду.

Жінка злякалася:

— Тато розгнівається на нас.

А Л угай:

— Я не боюся нікого!

Посли повернулися додому розповіли батькові про зятеві слова. Той розгнівався, наказав зібрати військо і вбити зятя.

Поїхали вони. Припливають, військо вискочило з корабля, почало стріляти. Лугай вийшов — в один бік шаблею махнув, у другий… а в третій уже не було чого махати. Залишилося з цілого війська дві-три душі. Вони й повернулися з кораблем.

Старий, коли почув, ще більше розлютився. Зібрався і йде до Ліктибороди, найстаршого над чортами:

— Як уб'єш мого зятя, забереш мою доньку собі за жінку, — просить старий, — а я буду замітати у вас коло хати. Лишень убий мого зятя.

— Добре, — каже Ліктиборода. — Мені твого зятя нема що бити…

На цьому й порішили.

А тим часом Лугаєва жінка застерігає:

— Лугаю, на тебе йде Ліктиборода з чортами. Тут ти пропав.

— Так, — каже Лугай, — тепер я і справді пропав, та боронитися буду.

Сім днів бився Лугай із чортами. Нарізав їх такі купи, що гори стали навкруги. Нарешті так знесилився, що мусив зайти до хати. Каже до жінки:

— Клич Ліктибороду, нехай іде мене вбивати.

Жінка вийшла надвір.

— Іди вбивай, — каже. — Він більше не може битися.

Ліктиборода зайшов до хати. Лугай ще тримав шаблю: махнув нею, але шабля випала йому з рук. Ліктиборода скочив до жінки.

— Ти хочеш, аби він мене вбив? — питає.

— Ні, — каже. — Іди рубай його, але тільки один раз. Відрубай голову, а над тілом не знущайся, бо не піду з тобою.

Ліктиборода відрубав Лугаєві голову, забрав жінку на корабель і поплив назад. Стали вони собі жити, і старий з ними.

Тим часом Лугаєва мама довідалася від людей, що її син був великим сміливцем і загинув. Пішла вона його шукати. Іде, іде, іде.

Дні й ночі йде. Бог його знає, скільки вона отак мандрувала, аж якось бачить у степу: біжать чорти і сперечаються між собою. Один другого по обличчю — пах-пах-пах! А той другий каже: «Ти чого б'єшся?!» А перший лише шаблею — чвах! Відтяв голову. Третій каже: «Що ти зробив?» Підбіг, притулив голову, зірвав якусь травичку, приклав до шиї. Той чорт ожив, і вони побігли далі.

Мама й собі тої травички зірвала. Нарешті прийшла до палацу. Заходить, а син лежить неживий. Вона притулила голову до тіла, приклала травичку до шиї. Син і пробудився:

— Ох, як я довго спав.

Відтак почав усе згадувати, а згадавши, й каже:

— Ви, мамо, лишайтеся тут, а я піду шукати свою жінку.

Пішов до причалу, сів на корабель і поплив до тестя. Припливає до його королівства, шукає, де той мешкає. Ходить лісами, вже й зголоднів. Бачить: яблунька росте. Зірвав собі яблуко, з'їв. Коли мацає свою голову а на ній роги виросли — такі, як в оленя. Хоче йти, а роги не дають — за дерева чіпляються. Але якось боком-скоком, сяк-так перейшов ліс, вийшов на галявину, а там грушка росте. Він й собі думає: «З'їм ще й цієї грушки. Може, вмру. Бо з рогами я й так вже нікуди не дінуся…»

Як він ту грушку з'їв, так ті роги й відпали. Хлопець зрадів. Повернувся до яблуньки, зірвав із неї яблук, потім до грушки підійшов і з неї плодів набрав.

Доходить до міста, до тестевого палацу, де жив Ліктиборода з його жінкою. Набрав у кошик яблук, ходить під вікнами та й кричить:

— Купуйте яблука, купуйте яблука!

Жінка подивилася з вікна й упізнала його. Збігла вниз та й запитує:

— Це ти, Лугаю?

Він каже:

— Я. Тікай зі мною.

— Не можна мені втікати, — каже вона. — Ліктиборода все одно дожене і вб'є. Треба так зробити, аби його самого зі світу звести.

Лугай і каже:

— Ти купи в мене ці яблука, але сама їх не їж. Загадай зробити великий бенкет і скажи, що ти купила святих яблук. Нехай всі разом їх покуштують.

Жінка так і зробила. Скликали сусідніх королів і вельмож, а тоді вона подала до столу фрукти та й каже, що то святі яблука. Гості їх покуштували — і в усіх них повиростали пишні роги. Почали вони кричати та грозитися… Ліктиборода з рожищами бігає палацом і не знає, що робити; в його доньки роги заросли в стіну і вона не може й поворухнутись. Ще й жінка дуже захворіла (це вони так з Лугаєм домовилися) і просить:

— Певно, я буду вмирати, то признайся мені, чоловіченьку, хоч перед смертю: звідки в тебе така сила і чи можна її здолати?

Ліктиборода не хоче казати, але жінка просить та й просить. Врешті признався:

— Моя сила, — каже, — у дванадцятій горі, в золотій дірі. Гора раз на рік відкривається — моя сила показується.

А Лугай тим часом переодягнувся на ворожбита і ходить під вікнами, викрикуючи:

— Я вмію лікувати, я вмію лікувати.

Ліктиборода почув та й кличе його:

— Як вилікуєш нас усіх і мою жінку — віддам пів королівства, а ні — то вб'ю тебе.

Лугай зайшов до палацу, порізав грушок, дав усім покуштувати — роги й повідпадали.

Та Ліктиборода й далі сам не свій від горя: жінка от-от помре.

— Я вилікую твою жінку, — каже Лугай. — Нехай лише п'ять днів до її покоїв ніхто не заходить.

Домовилися.

Лугай побув п'ять днів зі своєю жінкою, про все в неї розпитався. Через п'ять днів виходять. Жінка вже весела, здорова. Ліктиборода на радощах питає Лугая:

— Що тобі дати, чоловіче, за те, що ти нас усіх врятував?

— Нічого не хочу, — відповідає Лугай. — Лиш дай мені пару добрих коней і на рік їсти. Я собі й поїду.

На то й пристали. Лугай зібрався в дорогу попрощався з жінкою й поїхав.

Їде, їде, через півроку добирається до тої гори, а там три орли — стережуть гору й нікого до неї не підпускають. Ті орли дуже голодні, бо Ліктиборода за своїми клопотами