Читати книгу - "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2"

— Прекрасно! — сказав я. — Яка в тебе розумна голова! Справді, я міг зробити такий хід. Тоді поліція нагрянула б на той клуб і дізналася б, що за кілька днів до вбивства ти викликав Мей до себе додому. Ясна річ, тебе викликали б у поліцію. Але тоді постає запитання: чого це я зберігав таємницю, поки вони мені наступали на горло?

Він кивнув.

— Ти правду кажеш. У мене не гаразд із головою. У ній цілковитий розгардіяш.

— Цілковитий розгардіяш, — погодився я. — У такому випадку треба десь залягти — і всі пробіжать повз тебе. Треба перечекати. Нічого особливого не сталось — у готелі задушили жінку. Таке часто трапляється, і цього разу про вбивство всі швидко забудуть. І нема резону, щоб ти відчував якусь вину. Тобі треба втягти голову в плечі й тихо — нічичирк! — сидіти. І не смикатися. Бо як зайвий раз смикнешся — ще більше заплутаєшся.

Можливо, я говорив надто холодним тоном. Надто різко. Зрештою, і в мене є емоції. І в мене…

— Вибач, — сказав я, — що присікався до тебе. Просто мені дуже прикро… Прикро, що я не зміг нічим їй допомогти. От і все. А ти ні в чому не винен.

— Ні, винен, — відповів він.

Тиша стала нестерпною, і я вставив нову касету. Бен Е. Кінґ завів «Spanish Harlem». До самої Йокогами ми обидва мовчали. Але завдяки цій мовчанці, я відчув до Ґотанди, як ніколи раніше, глибоку приязнь. Хотілося покласти руку на його плече й сказати: «Не переживай. Усе вже скінчилося». Та я нічого не сказав. Умерла людина. Померла й тепер лежить у холодній землі. І це важило більше, ніж я міг перенести.

— А все-таки хто ж убивця? — спитав він згодом.

— Ну що тут скажеш?.. — відповів я. — На такій роботі, як у неї, багато хто трапляється. І всяке може статися. Не лише казка…

— Але ж клієнти того клубу — люди з надійною репутацією. Їхні замовлення реєструються, а тому під час розслідування легко встановити, з ким вона зустрічалася.

— А може, того разу замовлення не йшло через клуб. Схоже на таке. Вона могла зустрічатися з особистим знайомим або підробляти поза клубом — одне з двох. Так чи інакше, а клієнт виявився негідником.

— Жаль дівчини, — сказав він.

— Вона надто сильно вірила в казки, — сказав я. — Вірила у світ уявних образів. Але ж так не могло тривати вічно. Для того, щоб так було, треба дотримуватися правил. Та не всі на це здатні. Помилишся в клієнтові — й тобі кінець…

— Дивина та й годі! — сказав Ґотанда. — Чого це така вродлива й розумна дівчина подалася в повії? Незрозуміло. Вона могла б забезпечити собі порядніше життя. Могла б улаштуватися на пристойну роботу або підхопити собі якого-небудь багача. Могла б стати фотомоделлю. Але навіщо працювати повією? Звісно, заробляла добрі гроші. Та вони, здається, її не дуже цікавили. Можливо, як ти казав, їй хотілося казки…

— Можливо, — погодився я. — Як тобі. Як мені. Як усім іншим людям. Усі хочуть казки, та кожне шукає її по-своєму. А тому часто виникають між ними непорозуміння. І навіть доходить до вбивства.

Я зупинився перед готелем «Нью-Ґранд».

— Слухай, може, й ти заночуєш тут сьогодні? — спитав він. — Думаю, номер знайдеться. Замовимо випивку в номер, побалакаємо. Бо все одно я відразу не засну.

Я похитав головою.

— Випити ми ще встигнемо іншим разом. А сьогодні я трохи втомився. Зараз я з радістю поїхав би додому й, ні про що не думаючи, заснув би міцним сном.

— Зрозуміло, — відповів він. — Дякую, що довіз. Сьогодні всю дорогу я, здається, торочив тобі всяку нісенітницю.

— І ти втомився, — сказав я. — А про покійну зараз не думай. Вона нікуди не дінеться. Трохи перепочинь, а вже тоді думай про неї. Ти мене розумієш? Вона мертва. Безповоротно, остаточно. Її труп розтяли, заморозили. І ніякі твої докори сумління її не воскресять.

Ґотанда кивнув.

— Я добре розумію, що ти кажеш.

— На добраніч! — сказав я.

— Я в боргу перед тобою, — подякував він.

— Наступного разу запалиш газовий пальник — і ми з тобою квити.

Усміхаючись, він уже збирався вилазити з автомобіля, як раптом ніби щось пригадав і подивився на мене.

— Дивна річ, але на світі, крім тебе, нема людини, яку я міг би назвати другом. Хоча через двадцять років я зустрічався з тобою лише двічі. Дивина та й годі…

По цих словах він вийшов із автомобіля і, піднявши комір плаща, крізь весняну мжичку попрямував до входу в готель «Нью-Ґранд». «Як у кіно „Касабланка“, — подумав я. Початок прекрасної дружби…»[14]

Річ у тому, що я таки відчував до нього щось подібне. І тому часто розумів, що він має на увазі. Мені здавалося, що зараз нікого, крім нього, я не назвав би своїм другом. І все-таки думав, що це дивно. А в тому, що мені привиділася сцена з фільму «Касабланка», нема його вини.

* * *

Слухаючи касету гурту «Sly and the Family Stone» і відбиваючи такт пальцями по керму, я поїхав назад до Токіо. Добра стара пісня «Everyday People»[15]…

I am no better and neither are you

We’re all the same whatever we do

You love me you hate me

You know me and then

Still can’t figure out the bag I’m in

I am everyday people…[16]

Дощ усе сіявся-сіявся, тихо й одноманітно. Лагідний, м’який дощ, од якого вночі із зерен прокльовуються паростки. «Померла безповоротно, остаточно», — сказав я сам собі. «Краще б я заночував у тому готелі й попив віскі разом із Ґотандою», — раптом подумав я. Нас пов’язували між собою чотири речі. Перша — ми разом виконували лабораторні роботи в кабінеті природознавства. Друга — обидва розлучились і жили одинаками. Третя — обидва спали з Кікі. Четверта — так само спали з Мей. І от Мей уже мертва. Безповоротно, остаточно. А випити віскі з Ґотандою годилося б. Адже я міг скласти йому гарну компанію. Так чи інакше, мав багато вільного часу й нічого не планував робити завтра. Що ж тоді мене зупинило? «Мабуть, те, що все це неприємно скидалося на сцену з фільму», — дійшов я висновку. Його можна навіть пожаліти. За його надмірну елегантність. Та він у цьому не винен… Мабуть.