Читати книгу - "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2"

27

Минув тиждень. Тиждень, упродовж якого весна впевнено захоплювала свої позиції й жодного разу не відступала назад. На відміну від того, що було в березні. Сакура цвіла, а нічні дощі розкидали її пелюстки по всьому місту. Нарешті закінчилися вибори. І почався новий навчальний рік[17]. Відкрився Токійський Діснейленд. Од великого спорту відійшов Б’єрн Борг[18]. У хіт-парадах по радіо перше місце постійно посідав Майкл Джексон. Мертві залишалися мертвими.

Для мене цей тиждень виявився плетеницею безладних, безцільних днів, які нікуди не вели. За цей час я двічі поплавав у басейні. Підстригся в перукарні. Іноді купував газети, але не знаходив жодної замітки про Мей. Напевне, поліція все ще не встановила її особи. Щоразу, купивши газету на станції Сібуя, я заходив у «Данкін Донатс», прочитував її від початку до кінця й викидав в урну. Варті уваги статті мені не попадалися.

У вівторок і четвер зустрічався з Юкі, розмовляв із нею, обідав. А в понеділок, на початку цього тижня, ми виїжджали на автомобілі за місто і всю дорогу слухали музику. Зустріч із Юкі приносила радість. У нас була одна спільна особливість. Ми мали вільний час. Її мати ще не повернулася з-за кордону. Крім неділі та днів зустрічі зі мною, Юкі майже ніколи не виходила з дому. «Бо завжди, коли я прогулююся, який-небудь нероба обов’язково напрошується в наставники», — казала вона.

— Слухай, а чи не поїхати нам у Діснейленд? — запитав я.

— Ні, я туди не хочу! — скривившись, відповіла вона. — Мені там не подобається!

— Що не подобається? Оті м’якенькі, тендітні мікі-мауси, що з комерційною метою розважають дітвору?

— Так, саме вони, — відповіла Юкі.

— Але ж сидіти вдома — шкідливо для здоров’я, — нагадав я.

— Ну, а ви поїхали б зі мною на Гаваї? — запропонувала вона.

— На Гаваї? — здивовано перепитав я.

— Мама телефонувала. Сказала, що я могла б трохи погостювати в неї на Гаваях. Вона зараз там. Фотографує. Кинула мене напризволяще, стільки часу не згадувала — і раптом затурбувалася. І ну дзвонити. Найближчим часом вона не може повернутися в Японію, а я все одно до школи не ходжу… А що, Гаваї — не так уже й погано, правда? І якщо ви захочете приїхати — вона сказала, що дорогу вам оплатить. Адже я сама поїхати не можу, чи не так? Поїдьмо в гості на тиждень. Цікаво ж!

Я розсміявся.

— А яка ж різниця між Діснейлендом і Гаваями?

— На Гаваях принаймні нема наставників.

— Ну що ж, непогана ідея, — визнав я.

— То що, поїдемо разом?

Я на мить задумався. І чим довше думав, тим сильніше переконувався, що поїхати на Гаваї — вельми непогано. Тобто мені чомусь захотілося вибратись із Токіо куди-небудь у зовсім інше середовище. Тут, у Токіо, я опинивсь у патовому становищі. Жодна путяща думка в голові не спливала. Усі провідні нитки обірвались, а нові не з’являлися. Враження було таке, ніби я роблю щось недоречне в недоречному місці. Хоч би до чого я брався — завжди відчував фізичний дискомфорт. Пригніченість, коли здається, наче споживаєш не ту їжу й купуєш не ті речі. А мертві залишалися мертвими — безповоротно, остаточно… Коротко кажучи, я трохи втомився. Утома, що нагромадилася за три доби прискіпливих допитів у поліції, все ще не пройшла.

На Гаваях досі я провів лише одну добу. На півдорозі до Лос-Анджелеса, куди я летів по роботі, через неполадки в моторі літак зробив вимушену посадку на Гаваях, і мені довелося переночувати в Гонолулу. Після того як авіакомпанія розмістила пасажирів у готелі, в його кіоску я купив собі темні окуляри, плавки й до самого вечора пролежав на пляжі. Чудовий випав день… Гаваї. Прекрасна ідея!

Безтурботно провести там тиждень, досхочу наплаватися, попити «Пінья-коладу»[19] — і гайда додому. Розвіяти втому. Відчути себе щасливим. Засмагнути начорно. А тоді свіжим поглядом подивитися на своє становище, по-новому все обміркувати й подумки собі сказати: «Ну звичайно! Чого це я раніше не здогадався?». Непогано…

— Непогана ідея, — сказав я.

— Отже, вирішено! Їдьмо квитки купувати!

Перед тим як їхати, я попросив у Юкі телефонний номер і подзвонив Макімурі додому. Трубку підняв учень П’ятниця. Я назвався, і той люб’язно зв’язав мене з господарем.

Я пояснив Макімурі суть справи. І запитав, чи він не проти того, щоб я повіз Юкі на Гаваї. «Та я про таке й не мріяв!» — відповів Макімура.

— Зрештою, й тобі не завадило б трохи розвіятися за кордоном, — додав він. — Розгрібачам кучугур також треба відпочивати. Тим часом і поліція тобою не попихатиме. Тá справа ще не закрита, чи не так? Вони до тебе ще заявляться, будь певен.

— Можливо, — погодився я.

— Про гроші не турбуйся. Можеш побути там скільки тобі заманеться, — сказав Макімура. Будь-яка його розмова завжди закінчувалася грішми. Практична людина.

— Скільки заманеться — задовго. Досить і тижня, — відповів я. — Бо в мене і своїх справ по горло.

— Гаразд. Роби, як хочеш, — сказав Макімура. — Ну, то коли відлітаєте? Звичайно, чим раніше, тим краще. Подорож — така штука. Вирішив їхати — негайно вирушай. У цьому весь секрет. Багажу багато не беріть. Ви ж їдете не до Сибіру. Як чогось не вистачатиме — на місці купите. Там усе продається. Думаю, мені вдасться взяти квитки на післязавтра. Годиться?

— Годиться. Свій квиток я сам оплачу. А тому…

— Не говори дурниць! Я на такій роботі, що можу купити квитки на літак із великою знижкою. І на пристойні місця. Отож, довірся мені. У кожного з нас є якісь здібності. І не треба зайвих балачок. Тільки не згадуй про якусь там «власну систему». Житло в готелі я також замовлю. Два номери. Для тебе і для Юкі. З кухнею підходить?

— Ага… Якщо зможу готувати — було б зручно.

— Я знаю одне гарне місце. До пляжу два кроки, навколо тиша, прекрасний краєвид. Я там колись зупинявся. Негайно замовлю на два тижні.

— Але ж..

— Не забивай собі голову ніякими дурницями! Покладись не мене. Не турбуйся, я все зроблю. Матері я сам подзвоню. А в тебе лише одне завдання — поїхати до Гонолулу, розлягтися разом із Юкі на пляжі й годувати її як слід. Її мати все одно гасає сюди-туди. За роботою вона нікого