Читати книгу - "Блукаюча у часі"

— Один одним вони теж не нехтували.

— Марк, все це лише плітки.

— Просто, для твого виховання, серденько, це не зрозуміло.

— Короче кажучи, — не втерпіла я, — монахи з монахами, монахи з дівчатами влаштовували вакханалію, що тут таке?

— А ось твоє виховання потребує корективів! — Марк жартівливо пригрозив пальцем.

— Ха-ха. Так що далі?

— Вони, під час своїх ритуалів, обпоювали дівчат. Ті, в якомусь несвідомому стані, блукали голими та стрибали із західного обриву в сагу. Коли все розкрилося, там, внизу, серед грязі й коренів знайшли декілька десятків тіл. Бідолашні.

— А навіщо ченцям це робити?

— Вони приносили жертву. — Марк вказав на шпиль абатства.

— Там же архангел.

— Вдень так. Вночі ні. Вони бачили там свого бога.

— Один із них на суді, - Моніка нервово тріщала кісточками пальців, — сказав, що коли заходить сонце, архангел відлітає. І на його місце приходить зло.

— Що за зло?

— Вони описали його, як загадкову жінку із дивовижно довгим вогняним волоссям.

— Наталя права і час вже йти відпочивати. — Моніка різко обірвала нашу розмову.

— А тебе ніхто не тримає, йди. А ми з Натою ще прогуляємося. — А від цього його погляду вже в мене пробігли мурашки по спині, але ні.

— Якось іншим разом. — Моніка дуже настояла щоб ми провели Марка, бо нас же двоє і йти веселіше, ніж йому потім одному. Тому прийшовши до нашої кімнати я напала на неї з розпитуванням.

— То ти кажеш, Марк тебе ненавидить? Та він дивиться на тебе не відводячи очей!

— Але він хотів, щоб саме ти залишилася з ним.

— Він намагався спровокувати ревнощі. І я відчуваю себе дуже паршиво. Тобі він подобається?

— Наталя, він ніколи мене не подобався настільки, щоб я з ним щось закрутила. Він якось освідчився мені, я відмовила, після цього він дуже образився. Але пройшло декілька місяців, я думала він заспокоївся. — Отакої! Мене здолав такий гнів!

— Чому ти мені відразу не сказала! Я знала, що тут щось не так. І чому тоді ти пішла зі мною.

— Ти мене благала, пам’ятаєш? — Насправді, я вмовила її піти разом. Нічого, найкращі ліки проти одного кохання — це нове кохання!

Грюкнувши дверима я зайшла до ванної кімнати, гаряча ванна — ось чого потребує зараз моя душа. Моніка довго дивилась на двері, якими я щойно бахнула. Тяжко видохнула, сіла перед дзеркалом і почала розчісувати волосся, погляд її блукав десь далеко, лице осунулося.

Зараз, перед дзеркалом сиділа жінка. Вона мала замислений відчужений вигляд. Смарагдові очі потемніли і стали чорними, з кожним рухом руки по волоссю воно ставало все довшим і густішим, довшим і густішим і, врешті, почало міняти білий сонячний колір на вогняно — рудий…

Вночі я спала погано. Мені наснилися голі ченці та п’яні дівчата, що стрибають зі скелі у прірву. А там, внизу, сиділа якась істота у вигляді вкритого сірою шерстю і водоростями голого сивого діда з довгими жаб'ячими руками, виряченими очима на широкому жовтому обличчі, закрученим хвостом та довгою бородою, з якої стікало багно.

Я відкрила очі. Моніка спала підклавши руку під щоку. Щось дитяче було в її виразу обличчя. Мені стало ніяково перед нею за свої слова вчора. Ця, до біса гарнюща дівчина, не винна в тому, що Марк закоханий в неї. Але ж, як мені здолати цю заздрість, яка шкребе з найперших хвилин зустрічі з Монікою?

Думки мої перервав стукіт. Маленький сірий птах намагався влетіти у зачинене вікно. Він бився із силою у скло. «Що ти робиш, дурнику?» Я підвелася. Птах, ні, крихітне пташеня відлітало на декілька сантиметрів і вдарялося всім крихким тілом по вікну. Тук — тук. На склі з'явилася невелика червона пляма. Ще, ще раз. Я підбігла до вікна. Розтрощене тіло пташки повільно сповзало вниз. А в доріжці крові кишіла купа черв'яків, ніби птах був набитий ними.

— Наталя! Наталя! Прокинься! — Коло мене стояла Моніка, очі перелякані, вона тримала мене за ноги і глибоко дихала. Я стояла на підвіконні, вікно відкрите, ще крок і плямою крові стала б сама.

— Я ходила уві сні. — Моніка допомогла мені спуститися і на тремтячих ногах допомогла сісти на стілець. — Я ходила уві сні. — Знов повторила я вже більш усвідомлено.

— І часто з тобою таке? Святий Велес! Я прокинулась, а ти відкриваєш вікно, залазиш на підвіконня і намагаєшся стрибнути. В мене серце ледве не стало. Ненормальна! Я думала ти вистрибнеш. Я … я… — Моніка перевела дух. — Ти повинна була мене попередити, що страждаєш на сомнамбулізм. Жах, фух…

— Не скигли вже, будь ласка, сама перелякалась. І так, я іноді ходжу уві сні, хоча такого давно не було … Останній раз три роки тому. В дитинстві ж це часто траплялося.

— Так, добре, треба мені заспокоїтися. — Моніка постукала по стіні коло столу. Відкрилися маленькі дверцята, о, це схованка. Дуже популярна у студентів, я так чула. Вона дістала звідти маленьку флягу.

— Це що, горілка?!

— Тихіше! Будеш?

— Ні, зранку не п'ю.

— Я теж! — Моніка зробила один коротенький ковток і швидко заховала назад. — Це моя схованка, якщо мати, або комендант дізнаються, мене буде покарано.

— Я нікому не скажу.

— Добре. — Моніка сіла навпроти мене. Вона побачила у дзеркалі кров, яка хвилями стікала по поверхні, ніби з протилежного боку. Густа, майже чорна. Дівчина навіть запах її відчула та солонуватий присмак у роті. Проковтнувши слину, вона намагалася не дивитися у дзеркало. Я сиділа спиною й нічого того не бачила. Моніку гіпнотизувала та рідина, врешті вона встала, взяла стакан із водою і виприснула на дзеркало.