Читати книгу - "Саламандра (збірник)"

Тому кондуктор завжди з презирством стежив за штовханиною перед дверима вагонів, з іронічною гримасою споглядав на задиханих пань і панів, що рвуться в купе на злам голови з криками, лайкою, а то й зі стусанами на всі боки – зайняти місце, обігнати інших людиськ з того ж метушливого стада.

– Отара! – спльовував він крізь зуби. – Так, ніби світ завалиться, якщо якийсь там пан Б. або якась пані В. не прибудуть вчасно з Ф. до З.

Дійсність, проте, рішуче не бажала визнавати його принципів. На кожній станції люди ввалювалися до вагонів так само настирливо і розлючено і все з тією ж корисливою метою. Зате і Боронь мстив їм, як тільки міг, за будь-якої оказії.

Його три або чотири вагони ніколи не бували переповненими, ніколи не виникало там огидної тисняви, яка стільки крові попсувала його колегам і була темною плямою на обрії сірої кондукторської долі.

Як він цього добивався, які вживав засоби для досягнення ідеалу, про який лише мріяли товариші по праці, невідомо. Але факт залишається фактом: навіть у свята, в пору найбільшого переповнення, вагони Бороня зберігали пристойний вигляд – проходи вільні, в коридорах можна дихати стерпним повітрям. Місць додаткових і на стояка Боронь не визнавав. Самовідданий і ревний у виконанні службового обов’язку, умів також бути невблаганним до подорожніх, вимагаючи неухильного дотримання всіх розпоряджень зі справді драконовою суворістю. Не допомагали ні хитрощі, ні влесливі домовленості, ні спроби дати «в лапу» – Бороня купити було неможливо. Кілька разів навіть писав скарги на кривдників, а одного типа навіть виляскав по щоках, зумівши при цьому викрутитися перед начальством. Траплялося і так, що десь на півдорозі на глухому полустанку, а то і просто посеред чистого поля він ґречно, але рішуче висаджував з вагону знахабнілого пасажира.

За всю свою довгу службу тільки двічі зіткнувся кондуктор Боронь з гідними пасажирами, що більш-менш відповідали його ідеалу мандрівника.

Одним з тих рідкісних випадків був якийсь безіменний волоцюга без цента за душею, що проник у купе першого класу. Коли Боронь зажадав у нього квитка, обідранець дуже переконливо розтлумачив, що квиток йому зовсім без потреби, їде він просто так, без мети – в нікуди, з вродженої потреби руху. І кондуктор не тільки визнав його рацію, але і всеньку дорогу турбувався про зручності для рідкісного гостя, нікого не впускаючи в зайняте ним купе. Та ще й згодував приблуді половину своїх харчів і розкурив з ним люлечку під час товариської бесіди на тему: подорожі абияк.

Другий схожий подорожній трапився йому кілька років тому на шляху з Відня до Трієста. Ним виявився якийсь Шиґонь, здається, поміщик з Польського Королівства. Цей симпатичний суб’єкт, вочевидь, добре забезпечений, теж проник до першого класу без квитка. На питання, куди прямує, відповів, що, властиво, сам не знає, де він сів, куди їде і навіщо.

– Коли так, – відказав кондуктор, – вам, мабуть, краще зійти на найближчій станції.

– Ще чого! – обурився неврівноважений пасажир. – Не можу, бігме не можу! Я мушу їхати вперед, мене жене вперед якась сила. Виправіть мені квиток на свій смак, куди вам подобається.

Відповідь настільки зачарувала кондуктора, що дозволив йому їхати до кінцевої станції безкоштовно і більше не докучав. Шиґонь цей, напевно, вважається вар’ятом, але на думку Бороня, якщо взагалі був бзиком, то бзиком високого стилю.

Так, не перевелися ще на білому світі справжні мандрівці, але вони були рідкісними перлами в морі людської нікчемності. Боронь частенько з розчуленим зітханням повертався думками до цих двох своїх подорожніх зустрічей, гріючи душу спогадами про безкорисливих мандрівників…

Здерши голову, Боронь стежив за клубами сизого диму, що шарами заповнював коридор. Крізь розмірений перестук коліс став просочуватися з рур шепіт гарячої пари. Почулося булькання води, він відчув її теплий натиск в батареях: вечір був холодний, запрацювало опалювання.

Моментально лампи під стелею раптово заморгали світляними віями і згасли. Але ненадовго, в наступну ж хвилину старанний регулятор поспішно уприснув свіжу порцію газу, який підживив слабнучи пальники. Боронь зразу ж розпізнав його специфічний терпкий запах, що нагадує волоський кріп, в’їдливий і дурманний, він забивав аромат тютюну…

Раптово йому здалося, що він чує чалапання босих ніг по коридору.

– Дух, дух, дух, – гучно відлунювали кроки, – дух, дух, дух…

Кондуктор відразу зрозумів, що це значить: не вперше чує він у потязі те чалапання. Висунувши голову, кинув погляд в похмуру перспективу вагону. В самому кінці, там, де стіна заламується і відступає до купе першого класу, він на якусь секунду углядів його голу, як завжди, спину, залиту рясним потом, на одну-єдину секунду промайнула перед очима його зігнута каблуком фігура.

Боронь затремтів: Смалюх знову з’явився в потязі.

Вперше він привидівся йому двадцять років тому – за годину до страшної катастрофи, що трапилася між Знічем і Княжими Гаями, коли загинуло сорок осіб, не кажучи вже про величезну кількість поранених. Кондуктор мав тоді тридцять років і ще міцні нерви. Дотепер пам’ятав усі подробиці катастрофи, аж до номера нещасного потяга. Він тоді чергував у хвостових вагонах, може, тому й уцілів. Гордий тільки що одержаним новим чином, відвозив додому наречену, бідну свою Касюню, що стала однією із жертв тодішньої трагедії. Пригадує, як посеред розмови з нею раптом його незборимо потягнуло в коридор. Не маючи сил опертися, вийшов. І тоді побачив у тамбурі, біля самого виходу, зникаючу постать голого велетня: тіло його, вимащене сажею і залите брудним потом, виділяло задушливий сопух: був у ньому запах волоського кропу, задуха чаду і сморід мастил.

Боронь кинувся за ним навздогін і ледь не схопив, але велетень на очах розтанув у повітрі. Чув тільки якийсь час тупіт босих ніг по підлозі: дух, дух, дух – дух, дух, дух…

За якусь годину їхній потяг зударився зі стрічним швидким…

З тієї пори ще двічі йому зустрічався Смалюх і щоразу, як заповідь нещастя. Він бачив його під Равою за кілька хвилин перед тим, як потяг зійшов з рейок. Смалюх біг дахом вагону і махав йому запацьканою шміром шапкою, яку зірвав з розпашілої голови. Виглядав він не таким страшним, як раніше, і все обійшлося без значних жертв: злегка поранилося кілька осіб, але загиблих не було.

А п’ять років тому, прямуючи пасажирським поїздом до Бонська, кондуктор помітив