Читати книгу - "Пригоди бджілки Майї"

Майя мало не зомліла від того, що трапилося. Вона ще довго не могла промовити ані слова, і лише з жахом наслухала, як сталево-лискучий жучок хрускотів під зубами хижака.

«І не робіть, я вас прошу, такого вигляду, — проплямкала повним ротом бабка, продовжуючи жувати, — можна подумати, що я звертатиму увагу на вашу вразливість. Хіба ви, бджоли, чините інакше? Добре, зараз ви ще молода та мало знаєте про те, що відбувається у вашому вулику. А як у вашій домівці починають відкушувати трутням голови, хіба ви обурюєтеся? Та ніскілечки! І правильно робите, на мою думку».

«Ви, там нагорі, вже скінчили?» — спитала Майя, яка не наважувалася підняти голову і глянути вгору.

«Ще нога залишилася», — відповіла бабка.

«З’їжте її швиденько і тоді я вам відповім, — мовила Майя, яка добре знала, чому влітку потрібно вбивати у вулику трутнів, і тому розлютилася з дурощів бабки. — І навіть не наближайтеся до мене, бо я пущу в хід своє жало!»

Маленьку Майю справді аж тіпало від люті. Вперше в житті вона нагадала іншій комасі, що має грізну зброю, і була дуже рада, що в неї є такий гострий аргумент. Очиська бабки люто зблиснули. Вона, власне, вже закінчила їсти, отож сиділа трішки вигнувшись у спині і чатувала на Майю, як це роблять хижаки, перш ніж як накинутися на свою здобич. Проте бджілка була цілком спокійною і ніяк не могла усвідомити, звідки у неї така впевненість. Вона почула тонке та пронизливе дзижчання, знайоме ще відтоді, відколи вона жила у вулику: так гуділи охоронці, ледве забачивши осу.

Бабка відповіла повільно та з погрозою: «Бабки живуть із бджолиним народом у взаєморозумінні та згоді».

«І добре роблять», — миттєво відреагувала Майя.

«Чи ви собі не думаєте, що я вас боюся? Вас — боюся?» — запитала бабка. Вона ривком здійнялася вгору, відпустивши стеблину очерету, і тріскуче задзижчала, розмахуючи лискучими крилами. Віддзеркалюючись у водяному плесі, вона була надзвичайно гарна. Виглядало так, ніби там було дві бабки, і обидві тріпотіли своїми блискучими крильцями так швидко, що їх навіть не було видно. Видавалося, що комаху огортає сріблисте сяйво. Політ бабки виглядав так фантастично, що маленька Майя забула про біль втрати бідолашного Ганса Крістофа та про небезпеку. Мала заплескала в долоні та захоплено вигукнула: «Ой, як гарно, як гарно!»

«Це ви про мене? — дуже здивувалася бабка, та вже за мить додала: — Так, я вмію себе подати. Отак, як вам, я вчора сподобалася і кільком людям, які відпочивали біля ставка».

«Людям? — стрепенулася Майя. — Ой, ви бачили людей?»

«Звісно, бачила, — підтвердила бабка. — Вас, без сумніву, дуже цікавить, як мене звати, і я, звичайно, задовольню вашу цікавість: мене звати Шнук і я з родини справжніх сітчастокрилих, зокрема — бабок!»

«Ой, розкажіть мені про людей», — попросила Майя після того, як відрекомендувалася бабці.

Виглядало на те, що бабка перестала злитися: вона сіла на листок біля Майї, та маленька бджола не противилася, бо знала — Шнук остерігатиметься підійти надто близько.

«У людей є жало?» — спитала Майя.

«Ой, Боже ти мій, — відповіла Шнук, — та навіщо воно їм? Та ні, у них є значно страшніша зброя, яку вони використовують проти нас. Немає жодної комахи, яка би смертельно не боялася їх, особливо тих, що менші. Вони дуже прудкі та їх звати хлопчурі».

«Вони намагалися напасти на вас?» — перепитала Майя.

«Ну звичайно! — хмикнула Шнук і з погордою зиркнула на Майю: — Майже всі люди, що стрічалися на моєму шляху, намагалися на мене напасти».

«І чого б це?» — перелякалася Майя.

«Напевно, у нас є щось привабливе, судячи з такої реакції, — скромно посміхнулася Шнук, а потім додала, презирливо та косо поглянувши поперед себе: — Іншої причини я просто не бачу. Траплялося, що мої одноплемінники, потрапивши в людські руки, страшенно мучилися перед смертю!»

«Їх з’їли?»

«Та ні, ні, — заспокоїла її Шнук, — ніхто їх не їв. Наскільки мені відомо, люди не їдять бабок. Але деколи в людини прокидається бажання убивати, якого ніколи і ніхто не може пояснити. Ви просто не повірите, та траплялися випадки, коли так звані хлопчурі ловили бабок і відривали їм просто так, задля розваги, крила чи ноги. Ви мені не вірите?»

«Звичайно не вірю!» — обурено вигукнула Майя.

Шнук лише повела блискучим плечем, а лице в неї стало стражденним від надлишку життєвої мудрості.

«Якщо вже бути зовсім відвертою, — почала бабка, і аж поблідла від суму, — у мене колись був брат. З нього могла вийти неабияка бабка, та він був надто легковажним і скрізь пхав свого носа. Якось він потрапив до рук одного хлопчиська: той несподівано накинув на нього сітку, причеплену до довгого держака. От скажіть самі, ну хто би міг про таке подумати?»

«Ніхто, — чесно відповіла маленька Майя. — Я би ніколи не могла про таке подумати».

Бабка глянула на неї та продовжила: «Мого брата обв’язали чорним канатом довкола грудей, якраз поміж крилами, щоби він міг летіти, та не втекти… Отож, щоразу, коли бідолаха вважав, що нарешті вирвався на волю, той канат рвучко повертав його назад у руки хлопчака».

Майя тільки струснула головою. «Це навіть важко уявити», — сумно прошепотіла вона.

«І тепер, коли я вдень згадую братика, то вночі він приходить до мене уві сні, — продовжила свою сумну розповідь Шнук. — Зрештою, він загинув», — глибоко зітхнула бабка.

«Від чого загинув?», — спитала Майя, щиро співчуваючи співрозмовниці.

Шнук не змогла відразу відповісти: у неї бризнули сльози.

«Його запхали в кишеню, — схлипувала вона. — А в кишені ніхто не може залишитися живим».

«Що це таке — кишеня?» — пошепки запитала Майя, якій важко було водномить