Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

Варте уваги, що погляд на Сковороду, викладений у листі О. Євецького, зустрів підтримку з боку В. Бєлінського. Справа в тому, що лист не зацікавив редактора «Телескопа» Ніколая Надєждіна, який глибоко поважав Сковороду[33]; ймовірно, лист у редакції було відсунуто на безрік, однак несподівано він виринув 1835 року, вже після появи в часопису нарису А. Хіждеу «Григорій Варсава Сковорода». Надєждін на той час перебував за кордоном, тимчасовим редактором залишався Бєлінський. Важко сказати певно, які мотивації ним керували — може, зокрема, не в останню чергу бажання продемонструвати свою незалежність од Надєждіна, незгоду з ним, і то, хтозна, може не тільки щодо оцінки українського філософа, та факт залишається фактом: Бєлінський, навряд чи до пуття знаючи Сковороду, не тільки поквапився, скориставшися з відсутності Надєждіна, надрукувати репліку Євецького, але й визнав за потрібне у своєму коментарі до неї підкреслити, що, мовляв, «думка д. Євецького, стосовно самого Сковороди, видається нам дуже слушною»[34].

Тимчасом думка Євецького являла собою звичайнісіньке кліше пересічної російської літературної (а чи кололітературної) опінії, яке перешкоджало справжньому розумінню й осягненню особистості Сковороди, гальмувало процес неупередженого, виваженого дослідження його спадщини. Натомість позиція А. Хіждеу, який послідовно, хоча, правду сказавши, не без помітного ухилу в бік «офіційної народності», відстоював тезу про народний характер і народне коріння вчення Сковороди, об'єктивно була кроком уперед.

Саме Хіждеу першим поставив питання про народність Сковороди. На авторитетну думку І. Іваньо, концепція Хіждеу, «попри… неґативні тенденції, в цілому сприяла нарощуванню інтересу до особи й світогляду українського філософа»[35]. Полеміка А. Хіждеу з видавцями «Украинского вестника» та їхніми однодумцями була своєрідною прелюдією до згадуваної майбутньої полеміки М. Костомарова зі Вс. Крестовським).

Який же висновок випливає зі сказаного?

Висновок один: до моменту виходу в світ 1861 року першого зібрання творів Сковороди ні українські, ні — здавалось би, на тому етапі значно зріліші — російські суспільно-літературна та філософська думка, критика, журналістика виявилися не готовими проаналізувати й поцінувати його доробок гідним чином, у всеозброєнні знання та розуміння предмету. Видавці «Русского слова», віддаючи місце на шпальтах часопису ляскучим «міркуванням» Вс. Крестовського, не являли щодо цього винятку. Ба більше, язикатого писача гаряче підтримав такий авторитет, як Д. Пісарєв у статті «Схоластика XIX століття». Такою була позиція по відношенню до Сковороди більшої частки російської так званої революційно-демократичної критики. Про одну вихватку Бєлінського вже йшлося. Подібне знаходимо в «Нарисах гоголівського періоду російської літератури» Ніколая Чернишевського та в його рецензії на книжку Г. Данилевського про Г. Квітку-Основ’яненка, на жаль, і в ґерценовському «Колоколе», де у дописі про роман І. Турґенєва «Дим» («Батьки зробилися дідами») ім’я Сковороди включено в підкреслено іронічний контекст; навіть Алєксандр Ґерцен, зазвичай в «українському питанні» значно толерантніший своїх «революційно-демократичних» колеґ, у статті «Розум добре, а два краще» порівнює Сковороду з… Булґаріним…

Повернімося, однак, до Вс. Крестовського. Цей визнає прямо: «Нам не відоме життя Сковороди…»[36]. Проте ця обставина жодною мірою не бентежить його, не заважає впевнено висловлюватися, навіть повчати тих, кому, на відміну від нього, щось відомо. А чому б і ні: «сміливцю і Бог помагає!» — як любить він повторювати. До того ж ціль, на його погляд, була того варта…

На 1861 рік діяльність літератора Крестовського сягнула високого ступеня активності й розвивалася у найрізноманітніших напрямках. Вірші, нариси, оповідання, рецензії… На письмовому бюрці — рукопис «Петербурзьких нетрищ», якому в недалекому майбутньому судилося стати одним із бестселерів масової російської белетристики. Вже завойовано симпатії учасників респектабельного літературного гуртка Л. Мея. Але Крестовський розуміє, що нині літературну погоду робиться не тут. Він шукає контактів з молоддю, з шістдесятниками, з редакцією «Русского слова», котре якраз на цей час завдяки вирішальному впливові Д. Пісарєва, однокашника Крестовського по історично-філологічному факультету Петербурзького університету, а також діяльності В. Зайцева, Ґ. Блаґосвєтлова, Нік. Шелґунова набуває репутації демократичного, з радикальним забарвленням, видання. Уславитися за радикала Крестовському вельми кортіло, але задля цього слід було якось випнути себе, бути готовим іти пробоєм. І тут на очі потрапляє пошукуваний «об’єкт» — книжка Сковороди…

Рецензент ретельно добирає основні положення і тези, поміж яких найбільш виграшними на цей момент і з огляду на войовничу «проґресивність» часопису видаються йому два пункти.

Раз: Сковорода ворог свободи, виразник духу реакції, консерватизму, обскурантизму. «Григорій Савич особливо не полюбляв волі, що, втім, для такого мудреця вельми поважно». Аж ніяк не є випадковим, натякає рецензент, його твори мають підтримку й співчуття «таких знаних людей, як дд. Данилевського, Срезнєвського та Аскоченського»