Читати книгу - "Женька Жменька-Едісон"

Котя все ще пробував розхитати ногою чавунного кнехта, маючи, певне, надію прикотити його на шкільне подвір'я.

— Ні, я зовсім не плутаю. Коли взяти всю воду в? Чорному морі, то там його тонни і тонни…

— Так-таки й тонни? — недовірливо перепитав Котя.?Якщо він і думав зараз про які-небудь тонни, то це були тонни чавуну або заліза. Котя все ще переживав неприємну історію, що сталася на шкільному подвір'ї.

— Може, навіть тисячі тонн…

— А-а, — розчаровано протяг Котя, чухаючи ніс, — на дні морському багато золота. Я читав про «Чорного принца», як він розбився недалеко від Севастополя і там…

— За кого ти мене маєш? — ображено пересмикнув плечима Женька. — Що я тобі, якийсь шукач скарбів, чи що? Я не про те золото, що під водою. А про те, що у воді.

— У воді, під водою… Кажуть: упав у воду, а не під воду. Золото впало у воду, але ж лежить воно під водою. Знаєш, Женю, ходімо краще на звалище автобази, може, там попасемось. Ходімо, поки там не побували хлопці з третьої школи.

Женька його не слухав. Женька дивився зараз на море так, як колись дивився у зоряне небо Галілей.

— Котько, у тебе, здається, був керогаз?

— Не керогаз, а примус, і не був, а є. Тільки він без однієї ніжки. Мама мені його віддала назавжди. Я на ньому часом паяльника грію. А що, ти хочеш здати його у металолом? Пусте. Яких-небудь півкілограма. Та й шкода. Головка у нього ще справна. Він, знаєш, як горить?

— То добре, що він справно горить. Він ще нам самим згодиться. Я тут таке задумав…

… Далі ми дозволимо собі краєчком ока заглянути у щоденник Женьки Жменьки. Тільки не в шкільний. У шкільний не варто. Нічого цікавого ми там не побачимо, за останні дні у шкільному щоденнику Женьки з'явилося дві двійки. Ми заглянемо в той щоденник, якого Женька називає «Лабораторним».

3 квітня. Котька дарма задавався, що примус у нього справний. Єдине, що він не збрехав: примус без однієї ніжки. Щоб не розпорошувати свою увагу, доручив Коті припаяти ніжку.

3 квітня (увечері). Котя ніжку припаяв… Ох і помічничок у мене. Ніжка вийшла довшою, і примус не хоче стояти на рівному. Котя пропонує під тією довшою ніжкою викопувати ямку, і тоді, мовляв, примус стоятиме рівно. Ні, для дослідів потрібні точні прилади, а не якесь кривобоке чепірадло.

4 квітня. Котя ніжку перепаяв. Тепер вона хоч і не довша, але ще кривіша. Треба прочистити, промити головку, щоб вона давала хороше полум'я. Це я вже сам зроблю, а то Коті тільки довір, він там такого наробить, що потім радий не будеш.

5 квітня. А цей Анатолій хоч і піжон, а непоганий хлопець. Раптом приходить вчора увечері і — ні сіло ні впало — дає мені карбованця. Каже: бери на кіно і на морозиво. Я, звичайно, карбованця взяв і вийшов з кімнати. Я зрозумів, що їм хочеться залишитися з Лідкою вдвох. Мабуть, цілувалися… А мені яке діло? Я це до того веду, що й старша сестра може у пригоді стати. Бо ж коли б я у мами того карбованця виканючив. А тут — на тобі, будь ласка! На всі гроші купимо гасу. А де роздобути резервуар для морської води? 1 тут знову ж таки допоміг Котя. Він поцупив у мами мідний таз, у якому варять варення. Чудово!

Із завтрашнього дня призначаю Котю молодшим лаборантом. Він повинен:

а) ходити по гас;

б) чистити примус;

в) за моїми вказівками доливати у таз води з моря.

… Котя, крекчучи, приніс банку з гасом і заглянув у таз. Там булькало і клекотіло. Біла пара стелилась над «диким» пляжем.

— Ну, що? — запитав Котя.

— Зараз почнуть випадати кристали.

— І що?

— І нічого.

— Що, знову випаруємо всю воду…

— Авжеж.

— А потім?

Що було потім, ми дізнаємось, коли знову заглянемо у «Лабораторний щоденник» Женьки Жменьки.

12 квітня. Котя — страшенно нетерплячий. Він ще не дозрів для наукової роботи. Він, мабуть, сподівався, що лишень ми розпалимо примус, як на дно таза почне випадати золото. Єдине, в чому він має рацію, це те, що таз і золото однакового кольору, і роздивитися золото на дні таза буде дуже важко. А що в науці взагалі легке?..

15 квітня. А може, і справді золото осідає на дні таза, а ми його не помічаємо разом з сіллю?

… Тут ми знову повернемось до двох друзів, тим паче що між ними назріває суперечка і воно б не завадило, якби хтось втрутився.

Саме в цей час Котя сопів і, сопучи, пересипав сіль в торбинку № 14. Ця робота, мабуть, йому набридла, бо робив він її з відвертою нехіттю.

— Не розсипай, обережно! — зауважив Женька, спідлоба стежачи за ним.

— Що? Боїшся, що я золото порозсипаю? — огризнувся Котя, який, всупереч своїй миролюбності, з самісінького ранку намагався посваритися.

Котя був злий і ось чому. Мамин таз, якому заздрили сусідки з усієї вулиці, блискучий мідний таз, який звик до солодких. сиропів і аж ніяк не до гарячої морської води, зеленів, і гладке його дно бралося віспяними виразками.

Женька цього не помічав, а коли й помічав, то не звертав уваги.

Але Котя помічав все і підозрював, що майбутня розмова з мамою скінчиться для нього дуже сумно. Просто отак схопити з примуса таз і втекти з ним було б не по-мужчинськи, отже, треба роздратувати Женьку, щоб почути від нього: