Читати книгу - "Двоє під однією парасолькою"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Настя дивилася на Ігоря з неприхованою зацікавленістю.
— Ви й справді дзен-буддист?
— Та жартує він, клеїть дурня, хіба ви не бачите? — сказав Ігор і сів у крісло.
Настя йому подобалася.
— Тож жартує? — полегшено зітхнула Настя. Судячи з усього, вона лякалася незрозумілого, віддавала перевагу збагненному, реальному, земному. — Ну а те, що ви Ігор, — це не жарт?
— Істинна правда…
І почалися розмови про те, про се, про минуле літо і майбутню зиму, про побачені фільми і прослухані платівки, розмови, що ні до чого не зобов’язували, але дуже приємні, цілком світські, якщо це поняття вільно віднести до не зовсім світського віку співрозмовників. Проте, слово честі, вони — розмови ці — майже нічим не відрізнялися від тих, що вели повсякчас їхні дорослі і навчені життєвим досвідом тата й мами, різниця хіба що в тому, що тата й мами згадують роботу, співробітників, а їхні діти — школу, вчителів, а все решта — однакове, повірте!
Можна, звичайно, назвати світську розмову порожньою, безглуздою, яка не несе жодної конкретної інформації. Все і справді так. Однак про що, скажіть, вести мову людям, які ще п’ять хвилин тому не підозрювали про існування одне одного і тепер не відають, чого вартий кожен з них, чим дихає, як живе? Ні, не винайшли ще певний кишеньковий індикатор інтелекту. Познайомився з людиною, подивився на шкалу: авжеж, стрілка біля червоної риски хитається, отже, розмову про Кафку або Кортасара треба вести. А в цього — у зелену риску вперлася. Поміркуємо про перемогу “Спартака” у грі на Кубок європейських чемпіонів.
Добре, хто це розуміє!..
А поки що через бідність замість індикатора світська бесіда і існує. Поговориш з людиною ні про що, тож наступного разу знатимеш, про що з нею говорити. Своєрідна розвідка словом.
Старик Ледньов дорікав Ігоря:
— Все мовчиш, Ігорочку, на людях. А люди говорити хочуть, швидше — виговоритися. Ти дай людині душу розкрити, розбалакай її, так і першим другом їй станеш, все вона для тебе зробить…
Є в Ігоря така риса: трошки губиться він у товаристві дорослих, надто, якщо воно велике та незнайоме. А якщо всі знайомі, то інша річ. Ось з Ледньовим чи з Пеліканом він на рівні почувається, не кажучи вже про батькових друзів.
Та з Настею у них чимало спільного знайшлось: вірші вона любить, і серйозному джазу перевагу надає, і російською історією цікавиться. Так усе добре йшло, коли то Пащенко, нечема і підганяйло, ні з того ні з сього запитав:
— Наталі, а коли родичі повернуться?
Наталка зиркнула на годинника.
— Мама повинна через півгодини бути. А що?
— Тікаймо, — Пащенко схопився з крісла.
— Звідколи ти моєї мами боїшся? — здивувалася Наталка.
— Я її не боюсь. Я не хочу зайвий раз потрапляти їй на очі. — Нелукавий Пащенко своєю заявою видав таємницю: отже, він надто часто потрапляє на очі Наталчиній мамі, тобто нерідкий гість у її домі. Інша річ, що таємниця ця давним-давно Ігореві відома, і не лише Ігореві — всій школі.
Ну а Настя… Причетний до чужої таємниці, Ігор не проти був створити — власне, так: створити! — свою. Спільну з Настею. А отже, Пащенко і тут допоміг йому. Зараз вони підуть від Наталки, Пащенко, як кращий друг, друг тактовний, щезне геть з очей, а Ігор піде проводжати дівчину. Осінь, падає листя, вітер кружляє його по асфальту. Лірика! Багато чого може бути осіннього вечора…
Так і сталося. Щоправда, Наталка трохи образилась: як це її кидають? І навіть краща подруга, яка, до речі, прийшла до неї коротати вечір, раптом теж поспішає не знати куди. Але Наталка — дівчина розумна, їй було зрозуміло, куди поспішає її подруга. Вірніше, чому.
Пащенко розпрощався з ними біля під’їзду, перегнувся навпіл, прополоскав біля ніг уявним капелюхом, підмів куряву з асфальту уявним пером, зойкнувши: “Ад’ю, сітуайєни!” — і зник в осінній мряці, щоб не сказати — мороці.
— Де ви живете, Насте? — запитав Ігор, бо з чогось треба було починати.
— На Кутузовському. Я їду до Дзержинки, а звідти — маршруткою.
— Але ще дуже рано, — намагаючись бути недбалим, сказав Ігор. — Може, погуляємо?
І раптом — у старих романах так написали б: немов блискавка майнула в мозку юнака! — він зметикував: у нього немає часу! Протягом вечора він жодного разу навіть не згадав про старика Ледньова, який залишився там сам-один в осінньому лісі біля проїжджого шляху.
Навіть Настя відчула, що з Ігорем щось сталося, але не запитала нічого, лише подивилася з тривогою.
— Вибачте мені, Насте, — глухо проказав Ігор. — Я не можу вас провести. Мені дуже шкода… — І замовк, чекаючи, що зараз станеться непоправне: вона повернеться і піде, і буде права. У даному разі він на її місці так і вчинив би.
Але, хвала богові, Настя поки що була на своєму місці. Вона не повернулася і не пішла, а запитала:
— Вам треба поспішати?
Ігор приречено кивнув.
— Ідіть. Я сама доїду. Не хвилюйтеся.
Вона дивилася на нього, немов чогось чекаючи.
— Вибачте мені, Насте, — повторив він. — Я дуже хочу вас бачити. Можна, я вам завтра подзвоню?
От якби ще Ігор ризикнув отак, відразу, зовсім не соромлячись, сказати все, що думає, що відчуває зараз? Та ніколи не було з ним нічого подібного. А тут чи хвилювання, що він втратить її, допомогло, чи дивна його роздвоєність: і хочеться дуже залишитися, і старик Ледньов чекає. А може, саме світська бесіда і підготувала те, що він сказав — “сам раптом”, користуючись морською термінологією?
І Настя також не підвела:
— Звичайно, подзвоніть. Я чекатиму. Телефон вам Наталка скаже, я її попереджу, — отут вона повернулася і пішла не обертаючись: все-таки марку, що зветься жіночою гординею, треба витримати. Чи — жіночою незалежністю. Вибирайте,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Двоє під однією парасолькою», після закриття браузера.