Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Ліки від страху 📚 - Українською

Читати книгу - "Ліки від страху"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ліки від страху" автора Аркадій Олександрович Вайнер. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 116
Перейти на сторінку:
class="book">З особової справи я знав, що він одружений, має двадцятирічну дочку, студентку. Дружина, Ганна Василівна, на одинадцять років молодша від Позднякова, старший науковий співробітник Інституту органічного синтезу, кандидат хімічних наук. Освіта Позднякова — сім класів до війни, після війни — школа міліції. І тут було над чим поміркувати, навіть тому, що я не міг уявити бодай умоглядно якусь природну гармонію в цій не зовсім звичайній родині, а тому, що порядок у кімнаті Позднякова не був наведений дбайливою рукою господині, а відшліфований твердою звичкою казарменої акуратності й невикоренимою сержантською потребою у чистоті. Й маленька, як двокопійчана монета, дірка на шкарпетці.

Поздняков приніс дві склянки в металевих підстаканниках, цукорницю. Чайник вії! поставив на залізну решітку й примостив зверху заварний чайничок. Трохи посиділи мовчки, відтак Поздняков запитав:

— Вам міцнішого?

Я кивнув, і Поздняков налив мені світлого, майже прозорого чаю. Мені стало цікаво, який же має бути у Позднякова неміцний чай, і зараз же отримав відповідь: у свою склянку дільничний заварки взагалі не налив.

— Беріть цукор, — підсунув до мене цукорницю.

— Спасибі, я п'ю завжди без цукру.

Поздняков ложечкою дістав дві грудочки, поклав їх на блюдечко й почав пити окріп уприкуску. Довгими жовтими іклами він розколював рафінад навпіл, одну половинку клав назад на блюдечко, а другу заганяв за щоку й неквапно посмоктував з гарячою водою. При цьому щока надималася, губи витягувались, рудувато-біла щетина обличчя ставала помітнішою, і він ще більше скидався на кабана — худого, сердитого й нещасного.

— Дисципліни люди не люблять, тому й трапляються всякі неприємності, — сказав Поздняков задумливо. — А дисципліну ж виконувати простіше, ніж нехлюйствувати, порядки, закони людські порушувати. Усе зло на світі від нехлюйства, від розхристаності, від того, що з дитинства не привчені деякі громадяни до дисципліни, до обов'язків у поведінці — як самі з собою, так і на людях.



— А дружина ваша так само думає? — запитав я, і Поздняков здригнувся, наче я несподівано перехилився через стіл і вдарив його під груди. Чи то від спеки, чи від окропу вприкуску, чи від оцього запитання, але обличчя Позднякова враз покрилося дрібними й густими крапельками поту.

— Ні, мабуть, не знаю, ні, очевидно… — І не сказав більше нічого, а щойно розпочата бесіда відразу пригасла.

Я зачекав трохи й спитав байдуже, мовби між іншим;

— Ви з дружиною кепсько живете?

Але це не вийшло між іншим, і Поздняков теж зрозумів, що це питання не знічев'я виникло й відповідати на нього слід грунтовно, адже старший інспектор із Петровки до нього зайшов не чайок розпивати, а допитувати. Хоч як називай — бесіда, розмова, опит, з'ясування обставин, а зміст залишається один — допит.

— То не те слово, — «кепсько». Якщо правильно сказати, ми наче й не живемо давно…

— Як вас розуміти?

— Ну як — мешкаємо ми в одній квартирі, а сім'ї, власне, й нема. Давно.

— Скільки це — давно?

— Стільки вже тягнеться, що й не втямиш одразу. Років п'ять-сім. Здоровкаємося ввічливо й прощаємось, ото й уся родина, — і в голосі його не було стройової твердості, а лише хінна гіркота й утома.

— Чого ж ви розлучення не оформите?

— Та хіба тут поясниш двома словами?..

— Тоді не двома словами, а детальніше, — сказав я і помітив в очах Позднякова сердитий проблиск досади й притлумленої неприязні. Й перш ніж він устиг щось сказати, я легенько постукав долонею по столу: — І ось що: ми з вами вже говорили про це, коли я тільки-но прийшов. Хочу повторити: ви даремно гніваєтеся на мене, я вас про це питаю не тому, що мене дуже цікавлять ваші взаємини з дружиною, а тому, що трапилася подія надзвичайна й усе, що має до цього бодай найменше відношення, необхідно з'ясувати…

— Та яке ж оце може мати відношення? Я все-таки й сам трохи тямлю — не перший рік у міліції…

— Я й не сумніваюся у вашому досвіді, та жоден лікар сам себе лікувати не може.

— Еге ж, — похитав головою Поздняков. — Надто коли не дуже віриш хворому» справді боляче йому чи він тільки вдає.

Я побарабанив пальцями по стільниці, глянув на Позднякова, поволеньки промовив:

— Давайте домовимося, Андрію Пилиповичу, не повертатися більше до питання про довіру до вас. Адже ви не панночка в парку, щоб я вам кожних десять хвилин повторював про свою любов і дружбу. Скажу вам без лукавства: пригода з вами сталася фантастична, і я до вас прийшов, над усе на світі мріючи довести всім вашу невинуватість, — це й мені дуже необхідно. Саме тому мені хочеться вірити в усе, що ви розповідаєте. Утвердити мою віру або розвіяти її можуть лише факти. От і шукаймо їх разом. А тепер повернемося до питання про вашу сім'ю…

— Моя жінка хороша людина. Самостійна, строга.

— А через що сварилися?

— Та не сварилися ми зовсім. Вона мене поступово поважати перестала — я так собі оце думаю. Соромитися мене стала.

— Чим ви це можете пояснити? — ставив я нетактовні, неприємні запитання й з виразу обличчя Позднякова бачив, якого болю зараз йому завдаю, і цей біль так мені був зрозумілий та близький, що я заплющив очі — щоб не бачити спітнілого, блідого обличчя Позднякова, не збиватися з ритму й напрямку запитань.

— Адже вона зараз особа помітна, можна сказати — вчений, а чоловік — личак, унтер Пришибєєв, — тихо мовив він, мовив без усякої злості на дружину, а мовби зважував на долонях справедливість своїх слів. Він навіть поглянув мені в очі, не впевнений, що я його чую чи правильно його зрозумів, гаряче додав: — Ви не подумайте там чогось, бо ж воно так і є.

— Давно намітилися отакі настрої у вас в родині?

— Їй-богу, не знаю. Мабуть, давно. Тут воно як вийшло? Коли познайомилися,

1 ... 5 6 7 ... 116
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ліки від страху», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ліки від страху"