Читати книгу - "Ліки від страху"

— А куди ви пляшку поділи? — спитав я несподівано.

Поздняков сторопіло глянув на мене:

— Я-яку пляшку?

— Ну з-під пива, на стадіоні, — нетерпляче пояснив я.

— А-а… — Поздняков напружено думав, пшеничні кущуваті брови його зійшлися на переніссі, обличчя ще рясніше вкрилося потом. — У кишеню, здається, встромив, — сказав він нарешті, й у тоні його голосу чулися подив та непевність. — Мабуть, у кишеню, куди іще?.. Але яг її в кишені не знайшли потім?..

Я лишив його запитання без відповіді, помовчавши трохи, сказав:

— Постарайтеся пригадати, ви пляшку самі відкривали?

— Мабуть… — Поздняков знову замислився, згодом пожвавився схопившись. — Мабуть! Зубами я її, здається, відкрив. От ми поглянемо зараз, може, корок у піджаку завалявся.

Він швидко підійшов до вішалки й, знімаючи з неї поношений піджак із сірого дешевого букле, бурмотів:

— Я ж під лавку не кипу її, оту пробку? Не кину. Значить, у кишеню…

— Давайте я вам допоможу, — сказав я.

Ми розстелили піджак на столі, ретельно оглянули його, вивернули кишені, обмацали шви. У лівій кишені сатинова підкладка зовсім посіклась і нитки тканини утворили сіточку. Я встромив у дірку пальця й почав нишпорити в складці на полах піджака, промацуючи кожен сантиметр поміж букле і сатином. Уже на правій полі, зі спіднього боку піджака, я намацав шорсткуватий нерівний кружечок. Поволі просуваючи його до дірки, витягнув на світло — шматочок плоского корка, коричневий, з налиплим на нього ворсом. Прокладка під металеві пластинки, якими закупорюють пивні пляшки…

— Не квапте мене, Тихонов, це погана звичка, — сказав Халецький спокійно.

У лабораторії було майже зовсім темно, вікна щільно зашторені, й тільки самотній сонячний промінь, сліпучо-яскравий, розтинав кімнату надвоє і падав на золоті дужки окулярів, що нестерпно сяяли, коли Халецький за звичкою похитував головою.

Я сказав йому:

— Наслідки експертизи потрібні завтра вранці.

— Що за поспіх? — здивувався Халецький.

— Є давнє прислів'я: «Пильнуй честь більше ока». А розмова саме про це…

Халецький похитав головою, і мені здалось, що він усміхнувся.

— Тихонов, ви ж навчалися в університеті, пам'ятаєте звід законів вавілонського царя Хаммурапі?

— Так. І що?

— Там сказано, що лікар, винний у втраті пацієнтом ока, розплачується своїми руками. Через поквапливість можна помилитися, і ваш пацієнт втратить не тільки око, але й честь, яку слід пильнувати ще більше.

Халецький розгорнув білий конверт, дістав пінцетом відламочок корка, оглянув його у промені сонця, що падав з-за штор.

— Що ви з ним збираєтеся робити?

— Мікрохімічний аналіз, використаємо флуоресценти. Не допоможе — подивимося рентгенодифракцію. Щось таки дасть результат. Наука знає багато гітик, — засміявся він.

— Можна щось витиснути з цього корочка? — запитав я з надією.

— Хтозна, спробуємо.

Лабораторія, здавалося, була єдиним прохолодним місцем на землі, й звідси не хотілося йти. Халецький і не квапив. Він обернувся до мене, й знову сонячний полиск рвонувся із золотої дужки його окулярів. Очей Халецького не було видно, але я знав, що він уважно дивиться на мене.

— Ну, Тихонов, а що думаєте про цю справу ви?

— Не знаю. — Я знизав плечима.

Халецький запитав:

— Вважаєте, що Поздняков каже правду?

— Не знаю, нічого я не знаю. Адже вам відомо — міліціонери, як і решта громадян, не святі, з ними теж усяке трапляється. Дарма що не хочеться цьому вірити.

Усе-таки інспектор Поздняков помилявся, коли говорив мені, що знає його тільки погань і шпана. Знайшлось кому й добре слово сказати. Похвальних гімнів йому не складали, але добрі слова були сказані й у жеках, і мешканцями будинків, і у відділенні міліції, до він служив.

Я скористався порадою Чигаренкова, який сказав: «Якби мене спитали, я б радив підняти всю документацію Позднякова — подивитися, кого він міг останнім часом особливо сильно прибрати до рук».

От я й читав цілими годинами численні рапорти, доповідні, подання, актів й протоколи, які Поздняков складав роками. Читав, робив у своєму записнику помітки й розмірковував про той страхітливий казан, у якому вдень і вночі варяться дільничні. Цим я займався до обіду. А в другій половині дня ходив по квартирах і дуже обережно розпитував про інспектора. Робота страшенно нудна й зовсім малопродуктивна. Але цього вимагала одна з версій, а я звик доводити до кінця кожну з них — не через службову запопадливість, а щоб не переробляти все заново.

Окремо я читав скарги на Позднякова від громадян. Виявляється, на дільничних подають досить багато скарг.

А потім говорив з Поздняковим, і знову читав потьмянілі папери, й знову розпитував громадян…

— Культурна людина, зразу видно: зі мною завжди перший вітається…

— Звірюка він, а не людина…

— Мужчина він, звичайно, правильний, завжди тверезий, строгий…

— Само собою, на грошики ліві в нього нюх, як у гончака…

— Кощій паршивий, він чоловіка мого, Федюніна Петра, годувальника, на два роки оформив…

— А на суді ані слова про те, що Петько Федюнін з ножем на нього кидався, — сім'ю, звісно, жалів, бо ж дітей там троє….

— Не місце в міліції такому держиморді — він моєму хлопчикові руку вибив…

— Сусідський то хлопчина. Було таке діло. Вони з приятелем у під'їзді жінку роздягати почали. У хлопчини того два метри зросту…

— Людина він замкнута, зрозуміти його важко. До того ж він самітний, здається?

— І якщо Поздняков не перестане тероризувати мене