Читати книгу - "Де батько твій, Адаме?"

ти. Дуже велика. Покидаючи дім, ти рухаєшся, купуєш квитки, їси зварені круто яйця, посипаючи їх сіллю, говориш з попутниками про дурниці, губиш узяті в дорогу пантофлі, зустрічаєшся з людьми, повертаєшся, нарешті. Потік життя не уривається, створюючи ілюзію незмінності. Зате відсутність улюбленої людини, хай коротка… Чекаєш, чекаєш, чекаєш, утопаючи в бездіяльності — що б ти не робив при цьому, бездіяльність невідворотна, як похмілля після тижневого запою! — у повній упевненості, що повернеться хтось інший, підмінок, воскова лялька з очима-гудзиками, і ніяким справам, ніякій горілці не вибити цього дивного й страшного відчуття. Ймовірно, якщо вірити розповідям приятелів, слід було влаштувати загул. Свято самотнього чоловіка. Навести баб, учинити дим коромислом і зараз спішно виносити на смітник порожні пляшки і пом’яті ліфчики, поцятковані зрадницькими відбитками пальців. Матюкаючись, спізнюючись у тест-центр і з жахом уявляючи майбутній скандал.

Кирило посміхнувся.

Страшне видовище: усмішка тоне в піні для гоління.

Скучив. І трохи страшно: побачити Ванду з «ментиком». Розумом усвідомлюєш, що все просто, буденно, що це схоже на дружину за кермом автомобіля — диво техніки, приємний подарунок прогресу. Чужих людей бачив до біса. Відразу й не зрозумієш: окуляри, слуховий апарат, обруч у волоссі, крупні, яскраві кліпси — або?.. Іноді під капелюхом ховають. Кожен розташовує «ментик» там, де йому подобається. Ніяких чіпів, електродів, імплантованих в скроню — лише б впритул до голови. Але це чужі, сторонні люди… чужі голови. Чому ми, ще більше ніж вторгнення в тіло, боїмося вторгнення в мозок?! У душу?! Хоча душа тут ні до чого. І «ми» ні до чого. Боязке «ми» — це мукання тринадцятивідсоткового загону сейфів і людей похилого віку, що бурчать з приводу будь-яких нововведень. Загін не помітить втрати бійця…

Бризки одеколону (Ванда в березні подарувала…) обпалили щоки. Годі думати про дурниці.

Час одягатися.

У дворі бігав ердельтер’єр Маргінал, для друзів Марчик або Маря. Кошлата цеглина морди випромінювала бурхливе задоволення від вигулу. Часом пес падав на спину, катаючись по траві, і треба було бути стовідсотковим песимістом, щоб не позаздрити «брату меншому». Кирило порадів теплій днині за компанію з Марчиком, раптом усвідомивши, що незважаючи на бурчання синоптиків, погода геть розбестила народ. Тепла, рясно сніжна зима. М’яке літо. Навіть звичні зливи в травні й на початку червня… Ванда називала їх «шампанським». Легкі, прозорі, іскристі. Піна на калюжах, і майже відразу: умите дощем сонце. У небесній канцелярії в людства вочевидь з’явився таємний протекціоніст.

— Маря, Маря… Ей, сардель-тер’єр! Ти це кинь! Лапами брудними…

Хазяїн пса, Семен Григорович, лежав під зношеним «фордом», часом брязкаючи інструментом. Іноді здавалося: на відміну від непосиди-Марчика, без чухання залізного пуза «форд» з місця не рушить.

— Здрастуйте! Як життя?

— …Вирує! — глибокою луною спливло з-під днища. — Кирилище, ти?

— Ага!

— За Вандеїчкою? — сусід дуже смачно іменував дружину Кирила, викликаючи цілий ланцюг асоціацій, від Вандеї до різдвяної індички. — Почекай п’ять хвилин, я тебе підвезу. Бач, «форд» це… фордибачить.

— Спасибі, Семен Григорович! Я краще на таксі.

Кирило чудово знав: «п’ять хвилин» для сусіда — поняття відносне. Схопивши за карк розімлілого ерделя, він дивився, як Семен Григорович мало-помалу являє себе світові. Спершу ноги в стареньких джинсах, слідом — широкий пояс із заклепками, над яким нависав великий живіт любителя пива. Розстібнута до пупа сорочка-ковбойка, ланцюг з хрестом… Часу лишалося мало, але раптом дуже захотілося побачити сусіда повністю. Людину з «ментиком». Хай дешевим, внутрішньоміського радіусу дії. Якщо працюєш «дядечком на побігеньках», зводячи гору з горою і маючи навар від пасьянсу випадкових знайомств, який збирається з копіткою ретельністю, без «ментика» не проживеш. Іноді Кирило і сам користувався зв’язками Семена Григоровича: наприклад, в мерії.

— Сигареткою пригостиш? Панською?

— Ось… — палити Кирило почав минулого року. Без видимих причин.

Ердель чхнув, утікши від курців подалі. Почав ганяти голубів: жирних, ледачих.

— Ти, Кириллище, не бійся, — оманливо тупуватий на вигляд, сусід з першого погляду помітив «мандраж» співрозмовника. Цим і брав: матрац-вайло, з таким хочеш-не хочеш, а розслабишся. — Звикнеш. Моя теж спочатку сіпалася. Ночами пирхала: зніми та зніми, а то не дам! А я їй: Маруся, ша! Це типу мобільника, тільки краще. Угамувалася…

— Я не боюся. Так… дивно просто.

Губи Семена Григоровича ворухнулися невлад. Склалися в беззвучні слова. Сигарета рушила в куточок рота, де й завмерла. Лицеві м’язи «програли» десяток різних гримас: ескізно, малопомітно, як досвідчений музикант пробігає пальцями по клавішах, переходячи від однієї мелодії до іншої. Вікно, звідки, швидко міняючись, виглянули мешканці. Зловивши погляд Кирила, сусід торкнувся пальцем окулярів, дужки яких були удвічі товщі за звичайні. Голосно розсміявся:

— Що? Засік?! Розслабся, ще у дружиноньки надивишся… Це спочатку буває. Починаєш машинально говорити. Лікарі попереджали: спонтанний ефект вербалізації і це… Мікс-міміка, ось!

Складний термін сусід вимовив без затримки, явно пишаючись ерудицією.

— Поки звикнеш. Я собі нову модель узяв, на виплат. Радіус: аж до Югославії! Або за Урал бере, якщо на схід.

Кирило не зрозумів, чому на схід бере далі, ніж на захід. А питати посоромився.

— Навіщо вам такий радіус?

— Треба. Скоро, кажуть, всі моделі будуть взагалі… Безрозмірні. Через супутник, чи що?.. А у твоєї який «ментик»?

— Не знаю. Напевно, безрозмірний. Їй видавництво оплачує. Їм з авторських прав постійний контакт із закордоном потрібен. Франція, Німеччина… Штати…

— А-а… Хто б мені сплатив? Знайдеш — дзвони.

— Мені час бігти, Семен Григорович.

— Ну, бувай! Вандеїчці привіт…

Вже зібравшись іти, Кирило не стримався:

— Семен Григорович, ви… А як воно? Ну, діє?

Працюючи над статтями, він сто разів чув думки фахівців. Читав брошури. Але зараз до зарізу захотілося почути це від знайомої, звичної людини. Не наукову нісенітницю, а «на пальцях», для своїх.

— Ех, Кирилище… — в очах Семена Григоровича промайнуло щире співчуття до сейфа. — Як би тобі пояснити? Знаєш, як на піаніно грають? Лівою рукою от так, а правої по-іншому? Вроздріб, значить.