Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

Той дім, образно уособлюючи все первісне, як першооснова руху по життю, постає живим, природним організмом, чому сприяє і сам стиль оповіді, й спосіб характеротворення. Автор населяє дім різноманітними людьми: різного віку, професій, характерів, уподобань, звичок: скромний, тихий рахівник Іван Касперович — Кущ, його дружина-п’яниця Олька, її коханець Микола, донька Галинка; строга вчителька математики, вдова, мати героя-оповідача; євангеліст Сухар з дружиною Клементиною і дочкою Мариною; самогонниця Червона Шапочка; художник і «пісатель» інвалід Георгій Ковальчук, який «вважав себе генієм»; Карась із Карасихою і всіма Карасиками; стара Ващучка з «брудним, непричесаним» хлопцем Віктором, який постійно мордував свою сестру, «надзвичайно гарненьку дівчинку Стасю», зі старшою дочкою — божевільною Зіною; міліціонер Гомзин із жінкою-кацапкою та двома дочками Людкою і Фанькою та ін.

Детально, як неповторну індивідуальність виписуючи кожного пожильця, автор щораз вживає певну дозу іронії, якраз стільки, щоб, не принизивши в кожному людину, увиразнити характер. До речі, про всіх персонажів повісті говориться з не меншим співчуттям, навіть ніжністю (як у 9 розділі), ніж говориться іронічно. Окремі історії тісно переплітаються між собою (як, скажімо, дитяче товаришування, а невдовзі й перше кохання між головним героєм і Галинкою), зливаються, дотикаються, бо врешті йдеться про пожильців одного дому, який міцно й навіки пов’язав їх.

Взагалі, життя в ньому нагадує своєрідний броунівський рух, однак у кінцевому результаті є нічим іншим як рухом по замкненому колу, з якого, а це вже знаємо з самого початку, судилося вирватися лише одній людині — оповідачу (інакше хто розповів би про той дім так органічно?). Серед пожильців нема по-справжньому щасливих, благополучних, вивищених над щоденною метушнею людей. Ті, які стають на шлях духовно наповненого життя (скажімо, дівчинка Стася чи Олег Велет), помирають у ранньому віці. Зауважмо: перед смертю Стасі ввижається золота колісниця, прибула з неба, а в Олега «дивне обличчя стало: печальне, але внутрішньо освітлене». Власне, описані картини існування всіх цих сімей — драматичні. «Кінець світу буде тоді, коли в кожній родині зробиться пекло», — завчено проголошує чергову біблійну істину євангеліст Сухар. Таке пекло спостерігаємо з кожною «сценою життя мертвого дому» — безперечно, апокаліптичний мотив у творі переважаючий, але не визначальний. Головне ідейне навантаження несе в ньому саме образ Мертвого дому, як образ минулого, до якого вертається блудним сином і утримує у своїй пам’яті герой-оповідач, а так само й кожен із нас. Справді, поступово, один за одним зникають (вмирають) усі пожильці. «Страх, як боюсь! Він же пожирає нас помаленьку, цей дім!», — каже колишня п’яниця Олька, усвідомлюючи свою безпорадність перед фатумом. «Дім був приречений, як і люди, що в ньому жили», — констатує екзистенційну істину оповідач, маючи на увазі фатальну «приреченість фактом народження» людини, як і «фактом зведення» будинку. Однак він цю істину сприймає не трагічно, а як даність, так само й те, що людина виходить зі своєї першооснови, свого минулого, навічно зростається з ним, стаючи перехідною ланкою в єдиному ланцюгу. «Отак ми єднаємося, знову сходимося, розійшовшись, і знову творимо свій дім, який хоч і є привидний, але аж ніяк не мертвий. Принаймні поки на землі існую я», — ці авторські слова в першій частині книжки наголошують на можливості кожного зберегти себе, попри руйнівний вплив зовнішнього світу. Утопічність цього наголосу продемонструє остання повість книжки «Колапсоїд».

!ншим варіантом міні-моделі мертвого дому як данині минулому є Vox (Голос — лат.) третій «Сім тітоньок великого музиканта». Заспівний твір нагадує він також і сюжетом, наскрізними мотивами блудного сина, дороги, дому та ін. Усебічна пов’язаність дійових осіб тут ще глибша — родинна, їх єднають спільні корені, які уособлюють насамперед дім і старий сад.

Тут також герой повертається у своє минуле, але воно ще існує реально — у вигляді дому в невеликому провінційному містечку, в якому живуть сім його рідних тітоньок. Однак провідний мотив блудного сина тут має наголос на іншому — повернення водночас є і втечею. Відомий піаніст Станіслав вирушав до тітоньок, коли душу заполонювала «бридка, тягуча і невитравна втома», від якої іноді навіть «жах починав пробирати». Там було для нього і його творчості справжнє, а не імітоване «джерело вогню», біля нього він «опрощувався», ставав сам собою, бо там усе було справжнім, іншим, ніж у великому місті, не примарним і не фальшивим — не дивно, що лише там у нього з’являлося відчуття «потужної хвилі ненаписаної музики». Це була втеча з «кам’яного мішка великого міста» і повернення до справжності, до себе самого, і дійство наповнення: «Приїжджає, щоб у черговий раз повернути в душу цей сад і дім, родинне гніздо, дитинство і фатальне своє кохання». Прикметно, що мотив блудного сина в цій повісті уточнюється також маргінальною темою — герой розмірковує: «Я боюся відірватися від свого кореня… це може зрозуміти тільки той, хто покинув рідний дім, а іншого не знайшов».

Поверненням хоча б на кілька днів додому Станіслав прагне подолати і свою самотність. Це проявляється не лише у знайомстві та легкому флірті з молодою жінкою, схожою на Леоніду (вона була її племінниця), а й у відчутті власної потрібності тітонькам, які тут, у провінції, завжди його чекають. Таким чином, у цій частині паралельно розгортається теза заспівного твору про обопільну потрібність. Приїзд Станіслава є для тітоньок святковим ритуалом, у якому присутні таксі, щедрий стіл, подарунки, шампанське, а також рідкісною нагодою виговоритись, одержати співчуття і розуміння. Кожній племінник привозить індивідуальний подарунок, з кожною має окрему інтимну розмову.

На тлі цих наскрізних екзистенційних мотивів постає семиструнна гама тітоньок «великого музиканта» — у композиційному плані частина надзвичайно віртуозно вибудувана, мабуть, тому у книжці вона виділяється окремою коштовною перлиною і запам’ятовується найкраще. В українській літературі ідея такої побудови не нова: згадаймо відомий цикл «Сім струн» Лесі Українки, де кожен вірш не лише мав назву струни, а й передавав тон-настрій однією з семи нот. У повісті В. Шевчука кожна з тітоньок так само уособлює щось — певний характер, настрій, життєву позицію, власну долю. Прикметно, що кожна має і якусь родзинку, яка ще більше увиразнює, індивідуалізує образ.

Так, струна перша (До), найнижча нота — тітонька Настуся, найстарша, найпоміркованіша. Дім тримається на ній, бо вона, не маючи ніякої професії, є