Читати книгу - "День, що навчив мене жити"

Він був злий, як чорт. Злий на неї, злий на самого себе за те, що мимоволі піддався її впливу. Як вона могла таке стверджувати? За яким правом? По суті, що вона могла про це знати? Ну? А якщо він справді має померти, то коли? Це єдине, що має значення, хіба ні?

Він вийшов поснідати в місто. Йому потрібно переключитися на щось інше перед тим, як зустрітися з партнерами, навіть якщо в нього й не дуже багато часу.

Надворі було ще прохолодно. Він глибоко вдихнув повітря. Одна з безкоштовних речей у цьому ницому світі. Вони таки знайдуть засіб виставити за нього рахунок, наприклад, тоді, коли його доведеться очищувати. Він привітав себе з тим, що підписав в інтернеті петицію про заборону автомашин, в яких найшкідливіші викиди.

Щоб не гаяти часу, він пішов до Ґарі. Одразу при вході вловив запах свіжообсмажених кавових зерен. Атмосфера була сумненька – один-єдиний клієнт у кутку – але мафіни були смачні, хоча й дрібнуваті з огляду на ціну.

Ґарі підійшов мовчки, ледь чутно буркнувши «Добридень». Над його невеликими, трохи примруженими очима височіли густі, чорні, завжди насуплені брови, у той же час рот ховався в густій бороді, через що він скидався на великого ведмедя.

Він вислухав замовлення, так само маломовний, як і завжди, та скупий на усмішку. Брак великодушності в нього поширювався на всі сторони.

На екрані, закріпленому високо на викладеній червоною цеглою стіні, обличчя журналістки CNN, яка брала інтерв’ю в чемпіона з тенісу Остіна Фішера. Якщо він виграє турнір, то поб’є абсолютний рекорд числа перемог на Ґранд Слемі. Отже напруга дуже сильна, пояснювала журналістка трішки ущипливим тоном. Власне, Остіну Фішеру досі ще не вдавалося проявити себе на Флашинґ Мідоу, чия швидка поверхня для нього малосприятлива, нагадала вона, наголошуючи лукаво там, де це завдає болю.

Джонатан вдивляється в обличчя звитяжного чемпіона, яке тепер зайняло весь екран, логотип «Найк» прочитувався практично на всьому одязі. Він одразу впізнає кадри повторно показаного матчу, зняті в процесі останньої перемоги тенісиста. Усмішка нечасто з’являлась на його обличчі, гра була жорстко-ефективною й надавала йому невмолимого вигляду. Можливо, саме через це він і не викликав ентузіазму в уболівальників, попри подолання себе, яке він утілював.

Раптом, жуючи мафін, Джонатан усвідомив, що головний біль зник.

На момент завершення сніданку рішення було прийнято. Знайти циганку й почути пояснення, які вона мусить йому дати. Немає нічого гіршого за непевність та невизначеність. Вони заполонюють розум, який розпачливо шукає відповідей, що їх так потребує. Він не мав наміру провести решту своїх днів, розмірковуючи, наче навіжений, чи живучи в безпричинному страхові. Наступними вихідними він дізнається більше.

Джонатан розплатився, перевірив решту. Попереднього разу його мало не надурили: Ґарі дав решту з п’яти, а не з десяти доларів. Джонатан не був певен, чи він не зробив це зумисне.

Решта тижня минула без особливих клопотів. Він присвятив себе роботі, щодня борючись за досягнення цілей, що їх він та його партнери собі визначили.

Здобутком стала можливість укоротити язик Майклові, який якось сказав йому, вмираючи зі сміху: «Якби я був твоїм клієнтом, твій вигляд не викликав би в мене довіри». Ця фраза регулярно виринала з минулого, він знову бачив цю сценку, вона раз у раз крутилась йому в голові, яка тоді наповнювалась бажанням реваншу. Перемогти Майкла цілком можливо, працюючи без упину.

Коли прийшла п’ятниця, Джонатан раптово усвідомив, що через догляд за Клое цими вихідними він не зможе піти на розшуки циганки. Думка взяти її з собою – неприпустима… однак відчував, що чекати довше він не в змозі. Він мусить її побачити, поговорити з нею. Йому забракне мужності потерпати ще цілий тиждень.

І врешті-решт узяв у руки телефон.

– Анжело, це я, Джонатан.

На тому кінці мовчання.

– Алло! – сказав він.

– Слухаю тебе, Джонатане…

– Я… у мене невеличка проблема… І…

– Дай вгадаю: ти зайнятий цими вихідними?

– Ні, тобто… так… зрештою…

– Йти прямо до мети, Джонатане. Я зайнята. На мене чекають рослини….

– У неділю я хотів би привезти Клое трохи раніше, ніж зазвичай.

Мовчання.

Зітхання на другому кінці дроту.

Джонатан не наполягав.

Настали вихідні. У свої сім років Клое звично заполонила невеличкий будинок своїм гарним настроєм. В суботу вони поїхали на узбережжя Стінсон. Усю минулу ніч дув сильний вітер, і вищі, ніж зазвичай, хвилі з шумом розбивалися на піску, розкидаючи бризки з солоним запахом.

Донька до обіду гралася на пляжі, вирила в піску басейн, споруджувала замки і – це її улюблена гра – бігала по воді, перестрибуючи через кожну наступну хвилю.

– Татку! Ходи гратися!

– Трішки пізніше, люба…

Він спостерігав за нею бічним зором, відповідаючи водночас на імейли клієнтів. Якщо їх залишити без відповіді, тому всьому не можна буде дати ради.

– Ну ж бо, тату…

Нарешті їй вдалося затягнути його у воду, вона, репетуючи, висіла в нього на шиї й забризкувала страшенно холодною водою. Протестні вигуки Джонатана тонули в її сміхові.

Щоб пообідати, вони розташувалися на терасі Parkside Cafe, у тіні високої пінії, пахощі мільйонів нагрітих на сонці голочок якої заполонювали все довкруж. Потім Клое помчала до ігрового майданчика, що навпроти.

– Ходи зі мною! – благала вона.

– Біжи, біжи, я на тебе подивлюся.

Джонатан сів на лавку, заздрячи доньчиній життєрадісності й безтурботності. Спостерігаючи за її грою, він намагався використати цей момент, але хіба можна розслабитися, коли твоя голова забита тисячею й однією річчю, які слід вирішити, і стосовно яких ти знаєш, що вони нагромаджуються, доки ти нерухомо і бездіяльно тут сидиш? Немов колючки, вони нагадували про себе у вигляді потаємних думок, що одна за одною обсідали його: прибрати в погребі, скопіювати й зберегти тисячі фото, доки вони через якийсь випадок не зникли, зробити покупки – не забути про кухонні рушнички «Сопалін» – скористатися літом і пофарбувати віконниці, доки не згнили, вимити авто, полити садок і, звісно… виполоти конюшину, щойно виросте. А… авжеж, дідько: написати відповідь тітоньці Марджі, яка гарно описала своє життя в рукописному листі, чого тепер ніхто не робить. Ще місяць тому… Ганьба…

Раптом зринув спогад про циганок. Він уявив, як вони священнодіють на пірсі, перед Pier 39.

Знову тиждень очікування… Прикрого очікування.

– Ну ж бо, тату…

Джонатан труснув головою, намагаючись усміхнутися. Як