Читати книгу - "Шопоголік на Мангеттені"

– Як звичайно, Ребекко, я щойно написав вам листа, – каже Дерек Сміт, коли офіціант ставить перед ним еспресо.

Раптом його голос серйознішає, і я відчуваю, як мене злегка штрикає тривога. О Боже, що я цього разу накоїла?!

– Вам і всім моїм клієнтам, – провадить він далі. – Щоб повідомити вас, що я йду.

– Що? – я з грюкотом ставлю філіжанку з кавою на стіл. – Про що це ви? Куди йдете?

– Йду з «Ендвіч-Банку». Я вирішив, що час мені вже на пенсію, достроково.

– Але…

Нажахана, я витріщаюся на нього. Дерек Сміт не може піти з «Ендвіч-Банку». Він не може покинути мене напризволяще тепер, коли все так добре. Ну, я усвідомлюю, що ми не завжди досягали згоди, але ж останнім часом таки справді знайшли спільну мову. Він мене розуміє. Розуміє причини мого боргу. Що я без нього робитиму?

– Хіба ви не надто молодий, щоб іти на пенсію? – питаю я, відчуваючи, як у моєму голосі бринить відчай. – Ви не нудьгуватимете?

Дерек відхиляється на спинку стільця і відпиває ковток еспресо.

– Я не збираюся взагалі кидати роботу. Однак мені здається, що життя – це щось більше, ніж стежити за чиїмись банківськими рахунками, згодні зі мною? Хоч іноді вони бувають справді захопливими.

– Ну… так. Так, звісно. Рада за вас, чесно, – я трохи ніяково знизую плечима. – Але я… сумуватиму за вами.

– Хочете вірте, хочете ні, – відповідає він з легкою усмішкою, – та я думаю, що теж за вами сумуватиму, Ребекко. Звісно, ваш рахунок був чи… не найцікавішим з усіх, які мені випадало обслуговувати.

Він проникливо дивиться на мене, і я відчуваю, як пашить моє обличчя. Навіщо йому треба нагадувати мені про минуле? Головне, що все вже скінчилось. Я тепер інша людина. Адже кожному можна перегортати сторінку і починати життя наново.

– Ваша кар’єра на телебаченні, здається, складається вдало, – говорить Дерек Сміт.

– О так! Це чудово, правда ж? І там добре платять, – значуще додаю я.

– Ваш прибуток, безперечно, збільшився за останні місяці, – каже він, ставлячи свою каву на стіл, і в грудях мені трохи холоне. – Однак…

Я так і знала. Чому завжди має бути якесь «однак»? Чому б йому просто не порадіти за мене?

– Однак… – повторює Дерек Сміт, – ваші витрати також зросли. Істотно. І фактично, ваша заборгованість зараз вища, ніж на піку ваших… ну, скажімо, надлишкових витрат.

Надлишкових? Як в’їдливо.

– Вам дійсно слід докладати більше зусиль, щоб утримуватися в межах кредитного ліміту, – веде він далі. – А ще краще – сплатити борг.

– Я розумію, – кажу неуважно. – Саме так і збираюся вчинити.

Я щойно помітила на іншому боці вулиці дівчину з великою сумкою «Ел-Кей Беннетт». У ній – дві взуттєві коробки.

Якщо їй можна купити дві пари взуття, то чому ж мені не можна? За яким це правилом можна купити лише одну пару за раз? Ну це ж якийсь деспотизм.

– А що там з іншими вашими фінансами? – питає Дерек Сміт. – У вас є, приміром, неоплачені рахунки від магазинів?

– Ні, – відповідаю трохи гордовито. – Я оплатила їх кілька місяців тому.

– І відтоді нічого не витратили?

– Хіба дріб’язок якийсь. Майже нічого.

І взагалі, що таке ті дев’яносто фунтів? Якщо дивитися на речі масштабніше.

– Чому я, власне, про це допитуюся… – мовить Дерек Сміт. – Бо мені здається, що маю вас попередити. В банку тепер невеличка реструктуризація, і мій наступник, Джон Ґейвін, навряд чи ставитиметься до вашого рахунку так само спокійно, як я. Не впевнений, що ви добре усвідомлюєте, наскільки поступливим я був з вами.

– Справді? – перепитую я, не надто дослухаючись.

Ну от, наприклад, якби я почала курити… Я б могла запросто витратити дев’яносто фунтів на цигарки, навіть не замислюючись про це, правда ж?

І взагалі, подумати лишень, скільки грошви я заощадила завдяки тому, що не курю. Запросто можна собі дозволити одну маленьку пару взуття.

– Він дуже вправний менеджер, – просторікує Дерек Сміт. – Але страшенно… суворий. Поступливість – не найяскравіша його риса.

– Еге ж, – неуважно киваю я.

– Я, безперечно, радив би вам негайно ліквідувати вашу заборгованість, – каже він, відпиваючи ковток кави. – А скажіть-но, ви вже щось зробили, щоб забезпечити себе на пенсії?

– Еммм… Я сходила до того незалежного консультанта, якого ви порекомендували.

– А документи заповнили?

Я неохоче зосереджуюся на розмові.

– Ну, я саме обмірковую свої варіанти, – пояснюю я, прибираючи мудре обличчя фінансового експерта. – Ви ж розумієте, немає нічого гіршого, ніж у поспіху невдало інвестувати гроші. Особливо коли мова йде про щось таке важливе, як пенсія.

– Цілком слушно, – відказує Дерек Сміт. – Утім, не надто довго розмірковуйте, гаразд? Гроші самі себе не заощадять.

– Розумію! – озиваюсь я, ковтаючи капучино.

О Господи, тепер мені стає трохи ніяково. Може, він має рацію. Може, варто мені вкласти ті дев’яносто фунтів у пенсійний фонд, замість купувати ще одну пару взуття.

Одначе, з іншого боку, ну який зиск у пенсійному фонді від дев’яноста фунтів? Вони ж не зможуть забезпечити моєї старості, правда ж? Ті мізерні дев’яносто фунтів. І взагалі, доки я постарію, весь світ може згинути від якогось апокаліптичного вибуху абощо.

А пара взуття – це щось таке реальне, що можна потримати в руці…

Ой, до біса все! Куплю.

– Містере Сміт, мені треба йти, – відрубую я, поставивши склянку. – Маю дещо… зробити.

Тепер, коли все вже вирішено, я мушу повернутися туди якомога скоріше. Хапаю свою фірмову сумку і кладу на стіл п’ятірку.

– Була рада побачитись. І щасти вам на пенсії.

– Вам також хай щастить, Ребекко, – ласкаво всміхається мені Дерек Сміт, – але пам’ятайте, що я сказав. Джон Ґейвін не буде панькатися з вами так, як я. Тож просто… будьте обачні, гаразд?

– Неодмінно! – радісно обіцяю я.

І чимшвидше поспішаю вулицею назад до «Ел-Кей Беннетт», ледь стримуючись, щоб не побігти.

Гаразд, щиро кажучи, можливо, мені й не треба було купувати тієї клементинової пари. Її не зовсім можна назвати доконечною. Але коли я