Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Дорога, Василь Стефаник 📚 - Українською

Читати книгу - "Дорога, Василь Стефаник"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дорога" автора Василь Стефаник. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 20
Перейти на сторінку:
аж йо­му очі ви­ла­зи­ли.

- А ви чо­го, Фе­до­ре, над­хо­ди­ли?


- Ви не знаєте, які наші хо­ди? Зи­ма йде, а я босіський, та дай­те ми два ле­ви на відро­бок.


- А ви ж годні ро­би­ти? Вже ва­ша ро­бо­та скінчи­ла­ся, Фе­до­ре.


- Най би-м і не ро­бив, лиш ко­би хто дав їсти за­дур­но.


- Це не! Се­годні за­дур­но не­ма їсти, се­годні і за ро­бо­ту не варт да­ти їсти, та­ка та ро­бо­та! А ка­зав-єм вам: найміть у ме­не дівку, бу­ли би-сте те­пер ма­ли свої гроші.


- Коли ж бо не хотіла та й пішла до дво­ра.


- Таже, пев­не, хто не хо­че ро­би­ти, та й пхаєси до дво­ра, бо хоть їсти трішки, але мож валєти­си. Бідні лю­ди такі нас­та­­ли, що лиш аби раз на день їв, але аби нічо­го не ро­бив, та й тог­ди рай! Як робє, так ма­ють, так їм бог бла­гос­ло­вить.


Сегодні би у ву­жев­ку скру­ти­ти­си, аби щось ма­ти… Та тих два ле­ви я ще вам дам, що бу­ду з ва­ми ро­би­ти, мо­же, якось відтру­ти­те, але більше не при­ходіть і не ба­нуй­те, бо не дам. Самі ви­ди­те, що ва­ша ро­бо­та ніпо­чо­му.


- Та я, Андрію, му­сю си ко­ло лю­дий ту­ли­ти, а де ж я си подію?!


- Дівайтеси, де хо­че­те, а ме­жи газ­ди ви вже нез­датні. Шу­кай­те собі служ­би у жи­да або в па­на - там ро­бо­та лег­ша.


- Ви ме­не фай­но ра­ди­те! Як я си­лу ко­ло вас ли­шив, аби я на старість ішов жи­дам во­ду но­си­ти?


- Задурно-сте мені не ро­би­ли.


- От, бу­вай­те здо­рові.


І Федір вий­шов з ха­ти.


- Ну, та ці жеб­ра­ки всьо би заб­ра­ли! Та­ке во­но каш­ли­ве та зас­ли­не­не, що ціпа в ру­ках не год­но удер­жа­ти, та й ще во­но ко­ко­шитьси! Іди на зло­ма­ну го­ло­ву, га­дає, що я гроші кую або кра­ду!


Федір ча­ла­пав до своєї ха­ти а не пе­рес­та­вав шеп­та­ти:


- А я ж, Андрійку, де си­лу пус­тив? Ци я її про­дан­цу­вав, ци я її про­пив? Та­же вся во­на сіла в те­бе, на твоїм подвір'ю. А я ж, Андрійку, де си­лу пус­тив?


В хаті ски­нув чо­бо­ти та й ляг на постіль. Ле­жав до са­мо­го ве­чо­ра і без ве­чері зас­нув. Але ще ку­ри не піяли, як він зірвав­ся, грим­нув клу­ба­ми до до­щок, знов ляг і знов зір­ва­в­­ся. Че­рез ма­леньке вікон­це гляділа на нього осіння ніч. Де­сь то і не ніч, але чор­на жу­ра, що го­ло­си­ла по вуг­лах ха­ти і ди­ви­ла­ся на нього си­ва­вим, не­ми­ло­серд­ним оком. Во­но йо­го так зціпи­ло, що він не міг ру­ши­ти­ся, і по­ка­зу­ва­ло йо­му ніби об­ра­зи на віконці, ніби при­ви­ди у повітрі.


Ото си­дить він між ма­леньки­ми жи­ди­ка­ми, до­зи­рає їх, пістує, а во­ни йо­го тя­га­ють за чу­пер, плю­ють у ли­це…


…То знов кля­чить він у церкві, у тім куті, де жеб­ра­ки чо­ла­ми об підло­гу гри­ма­ють. Він гри­має ще го­лосніше, а всі жінки йдуть до нього і да­ють кож­на по бо­хон­цеві хліба. Він їх кла­де в па­зу­ху, кла­де і стає та­кий ши­ро­кий, що лю­ди ро­з­с­ту­па­ються. А йо­му стид, стид, а чо­ло так бо­лить!..


…О, він іде го­ро­дом Ку­роч­ки - не йде, а скра­дається під сто­­до­лу. Ви­тя­гає сно­пок із стріхи, на­си­пає в нього з люльки ва­тер­ки і тікає, тікає… Чує по­за со­бою, як ко­ли очи­ма ви­дить, що з-під стріхи ви­ли­зується ма­ленький, чер­во­ний язи­чок, ви­ли­зується і хо­вається…


- Ой, йой! йой!


Той язи­чок запік йо­го у са­мий мо­зок. З усієї си­ли він ос­во­бо­див­ся з не­ви­ди­мих пут, зірвав­ся і по­ди­вив­ся у вікон­це. Во­но, як кат, про­ши­ба­ло йо­го наскрізь. Знов зва­лить і бу­­де мор­ду­ва­ти своїми об­ра­за­ми. Наст­ра­шив­ся, не ба­чив ні­яко­го ви­хо­ду, звертівся аби десь утек­ти. І пе­ред ним як би якісь во­ро­та ство­ри­ли­ся, йо­му ста­ло лег­ше, і він бор­зе­нь­ко по­дав­ся до них.



II



Може, мав шіснай­цять літ, як ішов зі сво­го се­ла. Та­кої яс­ної дни­ни, та­ко­го ве­се­ло­го сон­ця він ніко­ли вже не ба­чив. Во­но пес­ти­ло зе­лені тра­ви, сині ліси і білі по­то­ки. Ог­ля­ну­в­­ся за се­лом. Ко­би хто прий­шов і ска­зав од­но сло­во, та й вер­нув би ся, ой то­то вер­нув би ся!


- Він ме­не б'є, ка­тує, їсти не дає, нічо­го на ме­не не пок­ла­де,- лу­нав йо­го го­лос по зе­ле­них тра­вах.


- Бодай же вас, та­ту, зем­ля не про­жер­ла!


І ще скор­ше пішов. Ми­нув сільські по­ля, по­ми­нув ще два се­ла і з гор­ба по­ба­чив місто, що ви­лис­ку­ва­ло­ся про­ти сон­ця, як змій блис­ку­чий.



Усі ди­ву­ва­ли­ся йо­го силі і бо­яли­ся. Жи­ди не пот­ру­чу­ва­ли, а робітни­ки не по­би­ра­ли на сміх і не ро­би­ли збитків. Шпур­ляв мішка­ми, як га­луш­ка­ми. Отак день від дня то з бри­ки до шпіхліра, то зі шпіхліра на бри­ку.


- Хребет ми тріскає від тих міхів!


- Пий горівку, та за­терп­не.


І справді від горівки хре­бет за­тер­пав, як би ру­кою відня­ло.


А в неділю і свя­та йшов з то­ва­рист­вом до шин­ку. Ті шин­ки сто­яли за містом, між се­лом і містом. Хто не мав уже при­містя в селі, той ванд­ру­вав на­сам­пе­ред тут, а хто не мав що в місті ро­би­ти, то вер­тав­ся та­кож сю­ди. Бо то не бу­ло ані се­ло, ані місто.


Бували там за­ба­ви по тих шин­ках!


Зразу па­ни з міста пе­ред во­ди­ли. Роз­повіда­ли про свої да­вні дос­тат­ки, про те, кілько з цісарської ка­си що­пер­шо­го гро­шей по­би­ра­ли, які ша­ти но­си­ли. Му­жи­ки слу­ха­ли, час­ту­ва­ли горівкою з ве­ли­кої по­ша­ни. Але як тро­хи підпи­ли­ся, то ви­лом­лю­ва­ли­ся з-під їх мо­ральної власті, і тоді па­нам при­хо­ди­ло­ся кру­то.


- Ану, па­ни, охо­та! Ха­пай­те­си за шиї та гу­ляй­те нам тої польки, най ми ви­ди­мо, як то ме­жи та­ким ве­ли­ким панст­вом во­дитьси?


Пани гу­ля­ли, му­си­ли, му­жи­ки обс­ту­па­ли їх ко­ле­сом і ре­го­та­ли­ся, аж корш­ма дудніла.


- Гопа дзісь!


- Іще раз!


- Полігоньки, плав­но враз!


- Гов, дос­та! Те­пер пий­те горівку, за­би­рай­те свої панцькі воші по ки­ше­нях та й марш із корш­ми, бо му­жи­ки хотє собі самі ме­жи со­бов по­гу­ля­ти!


І па­ни, як за­яці, ви­су­ва­ли­ся.


- Я тих панів умію ріхту­ва­ти, то та­ке ле­гоньке, як пір'є; по­дуй - во­но по­летіло.


- Мой, Юдо, да­вай вуд­ку, да­вай піво, да­вай га­рак, бо ми си знаємо!


Жид бор­зенько нак­ла­дав усього на стіл і за­раз відби­рав гроші.


- Ти, Безк­лу­бий, ти чо­го ре­веш? За клу­бом? Пий та й зап­ри собі гам­бу, бо в ме­не за­ба­ва!


Безклубий іще гірше за­ревів.


- Тихо, бо б'ю!


- Не руш!


- А то кот­рий, мо?!


- А ти що за пан?


Федір ус­тав із-за сто­ла і тріснув то­го на­пас­но­го в ли­це.


- Ти в неділю пе­реш? Та то гріх!


І уда­ром лав­ки зва­лив Фе­до­ра на зем­лю. Зро­би­ли­ся дві па­ртії. В коршмі все за­во­ру­ши­ло­ся.

1 ... 5 6 7 ... 20
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дорога, Василь Стефаник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дорога, Василь Стефаник"