Читати книгу - "Не судилось!, Старицький М. П."

Пішли.

Пашка і Катря виходять з кінця кону по той бік баркану.

Катря (зупинившись коло хвіртки). Ну, іди ж ти, а я тут почекаю.

Пашка. Ходім разом.

Катря. Не піду.

Пашка. Чому? Туди всі ходять; он до того будинку: там і школа.

Катря. Я й тут посто́ю.

Пашка. Чого ти боїшся? Не вкусить. От розкажеш і за матір - чим і як слаба.

Катря. Та про це діло, то, може б, до знахарки краще...

Пашка. То таки лікар, вчений, а то... Он і люди всі дякують, що пособля.

Катря. Та я тим тебе і послухала, що ти про матір нагадала, а сама б зроду не насмілилась...

Пашка. То й добре: от і за матір порадимось, і прогуляємось до Росі, бо ти все дома та дома,- аж заниділа.

Катря. Гуляти,- то дарма; а от лікар чи й піде? Ми бідні...

Пашка. Що ти? Він такий добрий; до самого найбіднішого піде; коло слабого аж упада, а як той не слуха чи з’їсть, що не велене,- то й вилає добре!

Катря. Він сам тут сидить? Чи й...

Пашка (підморгує). Там і панич.

Катря. Геть!

Пашка. Та ну, справді, ходім! Адже ти хотіла й до школи ходити і про Михайла питала, що не видко, а тепер затялась!

Катря. Та ти мене й тоді на вулицю потягла, і тепер...

Пашка. А може, скажеш, Михайло не гарний?

Катря. То що?

Пашка. Як одягне жупан, та дорогим поясом підпережеться, та сиву шапку набакир,- і очі б видивилась! Куди нашим парубкам до його! Вид біленький, вус чорненький, брови на шнурочку!

Катря (засоромившись). Та годі вже! Чи так закохалася!

Пашка. Хто б говорив?.. У самої тьохкає, а вона на другу!

Катря. Отакої!

Пашка. Такої ж! А як загра на гармоніку, то аж душу тягне: часом і плакать хочеться, а часом так весело серце заб’ється, що й господи!

Катря. Він і співа славно, голосно так та чуло; та все наших пісень, тільки таких, що я й не знаю... слухала б і не наслухалась!

Пашка. Бач, для тебе й співав!

Катря. Чого для мене? Так прийшлось. Знаєш, я боялась перше і слово промовити з паничем, а він - нічого, зовсім простий, ласкавий: розказує таке все цікаве, а часом смішне, і так звичайно, з великою шаною... Я потроху розбалакалась, як з парубком, та аж злякалася.

Пашка. Чого? Отто дурна! (Засміялась).

Катря. Е, тобі смішки, нічого, бо змалку до панів призвичаєна,- у дворі була.

Пашка. Такі ж люди. Ну, ходім же, ходім! Чого ми будемо тини підпирати, коло хвіртки стояти? (Тягне Катрю за рукав у садок).

Катря (озираючись). Як тут славно! Квітки які хороші, дух такий...

Пашка. Хіба ти ніколи не була?

Катря. Ні, вперше. А то куди оті широкі стежечки?

Пашка. До горниць, до ставка. Хочеш - я тебе кругом обведу?

Катря. Ні, ні, не хочу. На мене й без того якийсь ляк напав... неначе порвалося що, як переступила порога: так серце щось здавило, мов руками, аж защеміло всередині... Ходім звідси мерщій, бо мене чогось і сум, і страх огорта... краще другим разом.

Пашка. Вигадай ще!

Михайло, Катря і Пашка.

Михайло (виходить з рушницею на ганок). Тібора!! Тібора!! Ісі! І де вона забігла? Зіпсують чисто собаку! (Зуздрівши дівчат). А!! Здоровенькі! (Підходить, подає руки). Спасибі, що прийшли.

Пашка. Та насилу затягла; так боїться вас, що й глянути не хоче.

Катря. Ви не слухайте її, то вона жартує.

Пашка. Далебі! А хочеш, розкажу зараз, що ти тут казала і про кого?

Катря (сіпа Пашку). Що ти? Борони боже! (До Михайла). Ви не слухайте її... вона такого...

Михайло. Та чи я ж повірю? Хіба я не знаю Пашкиних пустот!

Катря. Не вірте, будь ласка...

Пашка. Ні, ні! Не бійся! То ми сюди на гу́лянках зайшли з вами чи з Павлом Платоновичем порадитись: у неї матір слабує.

Михайло. О? Давно? Що ж такого?

Катря. Та вони слабують давно, ще з того часу, як батька деревом прибито. То все якось перше ходили, а це, не знаю й чого, гірше сталося: сказать би, натрудились,- так я вже ж і до хазяйства нікуди не допускаю. Так боюся за маму, одведи мати божа! Нас двойко тільки й на світі: ото вся моя й родина!

Михайло. Не тривожся, голубко; я з Павлом навідаюсь. Де ваша хата?

Катря. На Горбанівці; зараз за цвинтарем, коло тополі.

Пашка. Та от ми підемо з Катрею до Росі нарвати квіток та зілля; то, назад вертаючись, і вас проведемо.

Михайло. Або краще - я Павлові скажу та сам до вас на Рось вийду, а звідти укупі й підемо.