Читати книгу - "Люборацькі, Свидницький А. П."

Як іти та іти, то кинеться в очі, що вийдеш на пусте місто, де ні однісінької хати; а там ізнов починаються забудинки, і всі на другий штиль: де двірок стоїть, де просто як сільська хата.

Це вже пішли хрещені люди. Там всюди; і ніде нема того, як в правобіцькій Україні, що живуть мішма,- що й не пізнаєш, де жидівська хата, а де не жидівська. За містом де-небудь особний пляц, де також стають ярмаркові - уже з кіньми та з товаром. Цей пляц зветься торговиця і ділиться на кінську торговицю і на волову торговицю. Кому що завгодно купити, так і знає, куди вдаритись, де чого шукати. То таке місто Круті. Поза містом живуть хрещені люди,- і місто наче в загорожі. На захід сонця поза місто йде поперечний яр; і яром вода слезить. Цей яр сходиться з поздовжнім, що ділить Круті на дві половини - міську і неміську. Ті кутки, що за містом та за ярами, звуть: ця магала́, та магала́ - нібито: ця сторона, та сторона - де хто живе, ту сторону і зве: ця магала́.

Класи біля міста стоять на косогорі,- як вийти за ворота від класів, то на ту магалу́ повертають в ліву руку і в долину. Сюди-но і бігла школа́ ото, мовляв я.

Славна церква на тій магалі! Будував її князь Абомелік і не жалував грошей. І в хорошім місці поставив: обібрав круту гору, що до Балти по їй дорога лежить; вирізали пляц на цвинтар і вигнали храм божий на диво дивнеє на ввесь край. Церква крижова б то зветься, а замість притворів - піддашки на товстих мурованих стовпах. Що вже повироблювано горорізьбою, то ніщо й казати! Долівка камінням виложена, плитами - і до даху так високо від землі, що торкни чоботом, то так і піде якийсь голос - не луна, а задзвенить - тр-р-р! З трьох сторон такі піддашки. На кожнім хрест, білою бляхою обкований, а самий дах червоний. Посередині, де вони сходяться хрестом, баня виведена зкругла-гранчаста, одна гранка більша, а друга менша, і на кожній більшій гранці вікно, а на меншій - замість вікна маняк з чорного мармуру, кажуть, проміж вікнами по чотири стовпи, а над тими стовпами сама баня виведена; та ще не остання: на великій бані шия - тож з вікнами - вже з білої бляхи - маняки, і тож з стовпами, на шиї - голова, там маленький перехват, і зверху яблуко, а на ньому хрест стоїть. Тут дах критий білою бляхою, і як сонечко сяє, то він так і миготить, наче сріблом сипле. Гранки тепер помальовані що в сіре, що в зелене,- хоч по-китайськи, проте якось до смаку; а тоді були тільки в сіре помальовані. Любо оком глянуть на цю церкву! Здалеки здається, що вона на воздусі стоїть - так вище хатів; і будівля якесь легесеньке. Незважаючи на те, що церква чимала махиня, а здається легка така, аж вгору зноситься, мовби летіти хоче і тільки жде, нім помоляться добрі люди, а там і вознесеться. І всередині церква хороша, багата; і малювання дороге - святі наче живі стоять, а над головою, над крислатим ліхтарем, дух святий - і не так що, як проміння там-то вдатне змальовано! От як після дощу, коли хмара за гору засувається і сонечко от-от має вигріти, то по небі якраз таким промінням стріля, як тут круг духа святого намальовано.

А золота в церкві аж капає. Може, тепер і не так: я ще малюком сюди заглядав!.. Минулося. А дивлячись на те золото, я думав молодим розумом: як це золото наче тече, капає, так капав кровавий [піт] з тих людей, що на його панщину робили!.. І дякував богові, що людські кроваві хоч на його хвалу пішли, а не жидам-рандарям на ци́цили.

Дзвіниця коло тієї ж церкви ще дивніша: стоїть підмурок вище коліна зкругла-гранчастий; на підмурку по краях - саме де гранки сходяться, пообабіч помуровані стовпи - всіх шість пар, здається, вишиною сажень в три; на тих стовпах мурований піддашок, як червоний поясок; на піддашку забудівля з дірами замість вікон. Тут дзвони висять. Поверх дзвонів баня, там шия, піддашок, швайка, яблуко і на яблуці хрест. Стоїть собі дзвіниченька, і хрест на ній наче пишається; наче йому величніше стояти на такім пишнім забудівлі.

В цій церкві колись-то був за дяка Волоський, любив бога хвалити, та любив і в горло лити. Так і вмер налиганий. Зосталась жінка; з того й жила, що школярів держала. Ма́ла вона хату під горою, під которою й церква стояла. Тут-то жив наш Антосьо Любораченко,- а просто писався - Люборацький Антоній.

Подивимось на ту хатину, де він бідував.

Наче навмисне проти такої махині, як церква, ступнів тридцять в долину - наче купа гною. Мабуть, не одну обору вичистили, подумаєш, глянувши з гори. Та нащо це оринням 23 його обклали? Аж дивишся - і курить, і комин 24 стирчить. Ге! так це хата! Так і єсть! - хата; коли хатою можна звати бурдій, 25 що тільки дах над землею; навіть вікон не видно. Тут жила Волоська. Як знадвору, так і всередині хата була однаковісінька: так нечепурно, неохайно.

Та не церемоньтесь, панове! Зайдімо в бурдій; подивимось, як воно тут в школярській стації. Тільки згинайтесь, бо будував цю хату низького зросту чоловік, і двері міряв по собі, то аби-сьмо гудза не набили. От заскрипіли поламані двері, загуркотали; перед нами наче гусятник який,- то сіни. Ступнів на два від сінешнього порога - ні, не так! Бачите - наче лежанка стоїть? А серед єї вмурований казан - бачите? і челюсті бачите, що наче в лежанці топиться? Коли це бачите, то гляньте ж ще вгору.