Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

По двох го­ди­нах вер­ну­ли­ся з про­гульки. Ле­на, розст­роєна чо­гось, ляг­ла ран­ше спо­чи­ва­ти. Ук­лав­ши ру­ки під го­ло­ву, ле­жа­ла нед­виж­но в пос­телі. Я вий­ня­ла знов зо­шит і про­бу­ва­ла пер­ший раз в житті пи­са­ти при ній, хоч її при­сутність впли­ва­ла на ме­не завсігди ли­ше приг­ноб­лю­юче. Мені хотіло­ся нині кон­че докінчи­ти пер­шу час­ти­ну. По­чав­ши пи­са­ти, я за­бу­ла не­ба­вом зовсім, що, крім ме­не, на­хо­диться ще хтось дру­гий в кімнаті. Хви­ли­на за хви­ли­ною ми­на­ли.

- Що ти пи­шеш? - спи­та­ла во­на ме­не на­раз різко. Я підве­ла з пе­ре­ля­ком го­ло­ву і гля­ну­ла на неї.

- Ну? Що ж?

- Ет! Щось там, - відповіла я пот­ро­хи зміша­на. Мені ста­ло так, як­би ме­не хто на якім лихім учин­ку зло­вив.

- Ти не пе­ре­пи­суєшся прецінь з ніким?

- Ні.

- Ну, так що ж ти пи­шеш? Мо­же, ти по­ети­зуєш?

Пауза…

- Чуєш? Ти!

- Чи я маю пе­ред то­бою оп­рав­ду­ва­ти­ся?

- Що за дур­на відповідь! Ти не ба­чиш, що вже пізно і що я хо­чу спа­ти? Я вто­ми­ла­ся.

- Обернись до стіни та й спи!

Вона ско­ро підня­ла­ся й сіла пря­мо в ліжку.

- Ти! Я ска­жу мамі, що че­рез те­бе не мо­жу спа­ти. Нес­пан­ня шко­дить красі, а я не маю охо­ти хо­ди­ти з та­ким крей­дя­ним ли­цем, як твоє. Але я те­пер вже знаю. Ти, пев­но, ма­жеш який­сь стих. Лю­бов­ний?… Ха-ха-ха! Те­бе на цілім божім світі ніхто не ба­жає; ти не гар­на!…

Я не відзи­ва­ла­ся.

- Бідолаха з шістьома срібни­ми ста­росвітськи­ми ло­жеч­ка­ми!

Я зад­ри­жа­ла від оби­ди.

Як гли­бо­ко не­на­виділа я її! Од­нак, не відзи­ва­ючись, я сил­ку­ва­лась ос­та­ти­ся спокійною. На хви­лин­ку схо­ва­ла я ли­це в до­лоні і ста­ла при­га­ду­ва­ти, що ду­ма­ла пер­ше. Дум­ки від її го­ло­су, мов на­ля­кані, роз­по­ро­ши­ли­ся.

Вона сміяла­ся розд­раз­ню­ючим сміхом, а я чу­ла, як мені підсту­па­ла кров до ли­ця.

- Від ба­буні ли­ши­ла­ся ще й цу­кер­нич­ка. Вправді не срібна, але за­те дро­то­ва­на. Прав­ди­ва ста­роф­ран­цузька пор­це­ля­на!…

Я все ще не відзи­ва­ла­ся…

- Чуєш? Я хо­чу, що­би ти зга­си­ла світло і ляг­ла спа­ти. Ти!

Мене по­ки­ну­ла на­раз вся тер­пе­ливість, а пірва­ла ша­ле­на прист­расть. З ок­ри­ком ди­кої злості вхо­пи­ла я за зо­шит і шпур­ну­ла ним до землі. Сер­це товк­ло­ся в мені до роз­пу­ки, і, згор­нув­ши ру­ки на гру­дях, гля­ну­ла я на неї.

- Чого тобі ще тре­ба? - спи­та­ла го­ло­сом, що змінив­ся від зво­ру­шен­ня.

- Нічого від те­бе не хо­чу. Але ска­жи луч­че, до чо­го та те­ат­ральна по­за? - Во­на го­во­ри­ла в зух­валім тоні, опісля мов при­га­да­ла собі щось і до­да­ла: - Чо­му у те­бе розп­ле­те­не во­лос­ся?

Я відвер­ну­ла­ся від неї, не відповіда­ючи нічо­го.

- Я хотіла би зна­ти, для чо­го в те­бе розп­ле­те­не во­лос­ся, - до­ма­га­ла­ся во­на знов.

- Для чо­го? Бо розп­ле­те­не не ва­жить так тяж­ко, так мені здається… Мо­же, й це не дає тобі спа­ти і шко­дить твоїй красі?

Її очі заіскри­ли­ся.

- Так ти га­даєш, що ти крас­на? Пож­ди, я знаю доб­ре твої дум­ки. Ти огид­на, при­чаєна ко­кет­ка! Ти хо­чеш уда­ва­ти якусь «ру­сал­ку», вправ­ляєшся в якусь ви­ду­ма­ну без­со­ром­ну роль, мо­же, Гей­не­ву Ло­ре­ляй? Ти йо­го раз у раз чи­таєш, хоч ма­ма вже кілька разів ка­за­ла, що Гей­не не є для мо­ло­дих дівчат. - На­раз розсміяла­ся. - Справді, це ру­да­во-зо­ло­тис­те во­лос­ся, зе­ле­няві «морські» очі… Знаєш що? Спро­дай цу­кер­нич­ку, ку­пи собі ар­фу і гребінь і йди між німці.

Не знаю, як я в тій хвилі виг­ля­да­ла і яким пог­ля­дом по­ди­ви­ла­ся на неї. Уст ство­ри­ти не бу­ла я год­на і на од­но сло­во - ні! Але ко­ли я підня­ла ру­ку, що­би при­тис­ну­ти її до роз­па­ле­ної го­ло­ви, Ле­на з пе­ре­ля­ком схо­ва­ла­ся під ковд­рою…

По хвилі зга­си­ла я світло і ки­ну­ла­ся са­ма в постіль…

Глухий біль, не­опи­са­не огірчен­ня об­ня­ли ме­не, і тихі сто­ни ви­ри­ва­ли­ся з моєї груді. По­що ки­ну­ла ме­не до­ля в жит­тя, поміж ті підлі, тупі душі - ні! поміж гієни, що не ма­ють ні чувст­ва, ні ро­зуміння для шля­хетніших зво­ру­шень сер­ця!…

Однозвучне цо­кан­ня го­дин­ни­ка пе­ре­ри­ва­ло ти­ши­ну ма­лої кімна­ти, а світло міся­ця ли­ло­ся вікном, ус­те­лю­ючись срібни­ми, ма­то­ви­ми пас­ма­ми на по­мості й стіні.

Трохи зго­дом ба­чи­ла я, як Ле­на вилізла ниш­ком з пос­телі й заб­ра­ла роз­дер­тий зо­шит до се­бе. Очі мої сту­ли­ли­ся. Я аж над­ран­ком зас­ну­ла. Мені прис­ни­ла­ся над­рей­нська ру­сал­ка Ло­ре­ляй. Во­на ніби сиділа десь на скелі над во­дою, пе­ре­би­ра­ючи зо­лоті стру­ни своєї ар­фи. Спа­да­юче на гру­ди й плечі во­лос­ся зда­ва­ло­ся на сонці чер­во­ним плав­ним зо­ло­том. Її пог­ляд напівсу­мо­ви­тий, напівбай­ду­жий був звер­не­ний у без­надійнім очіку­ванні в си­ня­ву да­ле­чи­ну. Я сто­яла в лодці, що ко­ли­са­ла­ся на хви­лях, і ра­зом з шу­мом мо­ря виспіву­ва­ла да­ле­ко лу­на­ючим го­ло­сом Гей­не­ву пісню про Ло­ре­ляй:

Ісh we­ib night, was soll es be­de­uten,

Dab ich so tra­urig bin

Ein Marc­hen aus al­ten Ze­iten,

Das kommt mir nicht aus dem Sinn. [12]

Вона схи­ли­ла­ся.

Через хви­ли­ну ди­ви­ла­ся на ме­не дов­гим смут­ним пог­ля­дом, а опісля впус­ти­ла вільним ру­хом ар­фу в во­ду.

Легко, мов стріла, по­нес­лась тая впе­ред, ко­ли­са­ла­ся, по­лис­ку­ва­ла­ся в воді, мов та зо­ло­та риб­ка.

Я поп­ли­ла за нею.

Бистро нес­ли хвилі мою лод­ку. Во­ни тис­ну­ли­ся жадібно круг неї, рос­ли, зма­га­ли­ся, ся­га­ли за мною, аж я ля­ка­ла­ся. За мною хвилі. Цілий без­ко­неч­ний простір - од­но і те са­ме, ку­ди не гля­ну, самі хвилі. Во­ни шум­лять, бо­рю­ка­ються, го­мо­нять, сміються. Сміються по­тай­ним, розд­раж­ню­ючим, май­же знай­омим сміхом.

В ме­не ти­ся­ча ду­мок. Цілий рій дум. Що го­нить за мною? Де спи­нюсь я, ку­ди же­ну я?

Десь да­ле­ко пе­ре­до мною по­луд­не­вий край. Я ще ди­ти­ною чу­ла щось раз про йо­го кра­су. Він яс­ний, зо­ло­та­вий, мов те сон­це; ма­нить зе­ле­ни­ми пальма­ми, бла­кит­ним склепінням…

Я би злетіла ту­ди!…

- Почерез мо­ре, - го­мо­нять хвилі і ко­ли­шуть, за­ли­ва­ються по­пе­реднім чуд­ним сміхом.

- Почерез мо­ре, - до­летів че­рез воз­дух, не­мов сон­ний бренькіт, го­лос ар­фи… - По­че­рез мо­ре…

***

З тої по­ри я не мо­жу пи­са­ти.

Життя моє зат­роюється з кож­дим днем сис­те­ма­тичніше. Лиш чи­та­ти ще мо­жу, то­го вже не мо­жуть мені за­бо­ро­ни­ти, бо вуй­ко обс­тає за мною. І так я чи­таю, бу­ду чи­та­ти. Я не дам­ся доб­ровільно ки­ну­ти в пітьму. Не дам­ся, пізнав­ши раз світло прав­ди, за­топ­та­ти грубій, тупій, без­душній силі.

Цих кілька сло­вець пи­шу крадько­ма. Я би то­го не чи­ни­ла, та мені ба­читься, що уда­ви­ла­ся б своїм го­рем і своїми влас­ни­ми чувст­ва­ми, не вис­ка­зав­ши чи влас­ти­во не вил­ляв­ши їх хоч у мерт­вий зо­шит. Спря­тав­ши обе­реж­но зо­шит в скри­ню (ко­лись ба­бу­ни­ну), мені не­на­че