Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

222
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 97
Перейти на сторінку:
по­лег­шає на серці. Сму­ток ще­зає на який­сь час. Я по­ве­селішаю. Не бо­юся ні мо­ро­зя­чих, про­ни­ка­ючих пог­лядів тітки, ні злос­ли­вих до­корів реш­ти рідні. Пе­ре­ко­нан­ня, що я не роб­лю нічо­го зло­го, що сто­ро­ню­ся від вся­ко­го бру­ду, що че­рез мої ус­та не пе­ре­хо­дить ніко­ли, ніко­ли лож, - до­дає мені си­ли ди­ви­ти­ся на своїх гно­би­телів не пог­ля­дом не­на­висті, але пог­ля­дом пов­ним, дов­гим і май­же спокійним…


***


Я ча­сом мрію об тім, як би я бу­ла раз на ве­ликім пре­гарнім ба­лу, де все блистіло би, кра­су­ва­лось різни­ми бар­ва­ми, яко­юсь ча­родійною кра­сою, де то­ва­рист­во бу­ло би са­ме пиш­не, виб­ра­не, якісь пре­гарні жен­щи­ни й муж­чи­ни в різних стро­ях. [13]



Прекрасно вбра­на, в строю, влас­тивім ли­ше моїй істоті, крас­на, мов сон­це. Я не ба­жа­ла би сліпи­ти своєю кра­сою - о, ні! - я хотіла би ли­ше бу­ти кра­сою: про­яс­ни­тись нею. Кра­са жінки не по­вин­на бу­ти ли­ше на те, що­би вик­ли­ку­ва­ти лю­бов… а ко­ли бу­ла би вже ли­ше на те, так не­хай би в мені за­лю­бив­ся який­сь та­кий, що не лю­бив ще пе­ред тим ніякої жен­щи­ни. Я не хотіла би, що­би за мною сяг­ну­ло на­раз сто рук, зро­зумілись на мені всі. Ні, ли­ше один не­хай би відга­дав ме­не, мов ту за­гад­ку.


Це смішна мрія!


В моїй душі пов­но мрій, ба­га­то об­разів, барв… Ко­ли би я вміла му­зи­ку, кот­рою впо­ю­юся, то ук­ла­да­ла би все те в ме­лодії. Де­котрі з них бу­ло би ду­же, ду­же труд­но відог­ра­ти…



***


На за­ході, на гран­частім вер­ху зе­ле­ної го­ри стоїть столітній оди­но­кий дуб-ве­ли­кан. Ви­со­чен­ний, сильний собі, гор­дий та­кий! Ко­ли сон­це зай­де за го­ри, а не­бо ще мов ог­нем па­лає, вирізується він ви­раз­но на нім.


Дивлячись ту­ди, здається мені, що він ру­шається, що прик­ли­кує ме­не не­замітно до се­бе, й ме­не тяг­не до йо­го див­на, див­на ту­га. Він там стоїть сам, а я тут.



***


Як страш­но са­мотньо жи­ти! Ні, луч­че ска­за­ти, як страш­но жи­ти вслід за дру­ги­ми!


Лена з ро­ди­ча­ми від'їха­ла. Заб­ра­ли­ся всі до Л., до якоїсь сво­яч­ки на весілля. Я ли­ше з ма­ленькою Ка­тею ос­та­ла­ся до­ма.


Воздух вес­ня­ний провіває, а ме­не об­гор­тає ту­га за людьми, за жит­тям! Ме­не опус­кає вся тер­пе­ливість. Я чо­гось не мо­жу ні чи­та­ти, ні пи­са­ти. Я хіба гра­ла­ся би зву­ка­ми, але ме­не му­зи­ки не вчи­ли. Все ме­не бо­лить, все драз­нить. Хви­ля­ми опа­но­вує ме­не глу­ха лють. Я чу­юся ско­ва­ною, ко­ли я жи­ти ба­жаю. Жи­ти яки­мось іншим, пов­ним, яснішим жит­тям! Ісу­се Хрис­те, чи ця вбійча од­нос­тай­ність без­ко­неч­на?! Так луч­че вже як-не­будь, аби лиш інак­ше жи­ти, ніж так гни­ло, без цілі старіти­ся, без душі, без смис­лу. Це прос­то рос­тин­не ве­ге­ту­ван­ня, хви­ля­ми пе­рер­ва­не ти­хим зой­ком бор­би за існу­ван­ня!…





II



Недавно Ле­на вер­ну­лась з ро­ди­ча­ми до­до­му, а вчо­ра при­нес­ла вже й но­ви­ну, кот­рою заінте­ре­су­вав­ся цілий дім. Від трьох років меш­кає біля нас ба­га­тий надлісни­чий з донькою. Поз­най­омив­ши­ся з на­ми, жи­ве з вуй­ком у ве­ликій при­язні, а донька йо­го Зо­ня, гар­на, енергічна, бист­ро­ум­на дівчи­на, єсть най­ліпшою то­ва­риш­кою Ле­ни. Спер­шу виділа ли­ше ме­не. Зі мною го­во­ри­ла, мені звірю­ва­ла­ся, ме­не до се­бе зап­ро­шу­ва­ла, щох­вилі прибіга­ла. Ле­ни на­че й не заміча­ла. Разів зо три лу­чи­ло­ся Лені відвіду­ва­ти її без ме­не. З то­го ча­су Зо­ня на­че не та са­ма суп­ро­ти ме­не. По­хо­лодніла, ста­ла гор­ну­ти­ся більше до Ле­ни, усміха­ла­ся іронічно, ко­ли я ви­яв­ля­ла де­які зі своїх пог­лядів, а ос­та­точ­но дійшло до то­го, що ми од­на другій ос­та­ли­ся ли­ше яки­мись «доб­ри­ми знай­оми­ми».


Знать, не умію собі зис­ку­ва­ти лю­дей, як тітка ка­же. Не так, як Ле­на. Во­на вміє і при­го­во­ри­ти, присісти, поп­ро­си­ти, і засміється в пот­ребі, і зап­ла­че, а яка вже ввічли­ва! Не раз ма­ло під но­ги не підсте­литься.


Я - ні.


При чу­жих стаю чо­гось нес­покійна, на­че бо­юся їх до­торк­ну­ти й сло­вом, щоб не зав­да­ла яко­го бо­лю, або щоб во­ни ме­не не діткну­ли чим. Зво­ру­шу­ся ні з цього, ні з то­го, особ­ли­во ко­ли поч­ну щось оповіда­ти… Та­ка вже якась нес­посібна…


- Коли го­во­риш, - кри­ти­ку­ють ме­не, - то, замість дру­го­му в очі ди­ви­ти­ся, ди­виш­ся бог знає ку­ди йо­му по­над го­ло­ву або го­ло­ву відвер­неш, а очі твої ли­ше так по світу блу­ка­ють!


Ні! Я нес­посібна.


Більше уже з пан­ною Марією згод­жу­юся, з ста­рою гу­вер­нант­кою Зо­ни­ною. (В Зоні ма­ти умер­ла). Во­на та­ка лагідна, ніжна. Го­лос у неї на­че ок­са­мит­ний, а са­ма дрібна, філігра­но­ва. Ли­ше нер­во­ва до край­ності й враз­ли­ва. По­див­ляю не раз її тер­пе­ливість, бо Зо­ня де­ко­ли та­ка жорс­то­ка, або її батько та­кий ску­пий!…


І при­нес­ла Ле­на но­ви­ну від Маєвських, що по­вер­нув­ся їх мо­ло­дий сво­як з Мо­ра­ви, де про­бу­вав два ро­ки в яко­гось фаб­ри­кан­та за до­машнього вчи­те­ля.


- Цілий дім у воєнно­му наст­рої, - оповіда­ла. - Надлісни­чий зах­ма­ре­ний, Зо­ня гост­ра, мов брит­ва, а пан «бра­та­нич» хоч і привітні, але такі вже неп­рис­тупні, що крий бо­же! Не зна­ти, що це в них стріли­ло; од­нак вид­ко, що мо­ло­дий то­му при­чи­на. Та з ча­сом я та­ки довіда­юся, о що їм пішло. Ко­би ли­ше скор­ше той вечірок. Ми піде­мо, ма­моч­ко, прав­да?


- Підемо. А ти по­ди­ви­лась би зав­ча­су на свою ро­же­ву сук­ню, Ле­ноч­ко; мо­же, тре­ба де­що відсвіжи­ти або й до­ку­пи­ти чо­го…


- Подивлюся, ма­моч­ко. А На­тал­ка що вбе­ре?


- Наталка? Їй би вбра­ти ту тем­но-пон­со­ву [14] сук­ню, що пе­ре­ро­би­ла з моєї. Во­на ле­жить на ній склад­но і єсть їй до ли­ця. Те­пер не­ма за що ку­пу­ва­ти дру­гої. Во­на це са­ма знає.


- Знаю, тіточ­ко, й вбе­ру, кот­ру ска­же­те. Мені бай­ду­же, яка во­на собі там, чи яс­на, чи тем­на. Мені на думці пан­на Марія. Чи й во­на в воєнно­му наст­рої? Раз якось дав­но ска­за­ла мені, що лю­бить то­го «бра­та­ни­ча» (він зветься Ва­силь Оря­дин), на­че рідно­го си­на.



***


Нині ба­чи­ла я Зо­ни­но­го сво­яка пер­ший раз, хоч він, як чую, пе­ре­хо­дить ду­же час­то поп­ри наш дім. Він ви­со­кий, струн­кий і, як мені ви­диться, смаг­ля­вий. Йо­го ру­хи повільні, Ле­на ка­же: «сим­па­тичні».



***


(По вечірку).


Була справді в тем­но-пон­совій сукні. Не­щасні ру­даві довгі ко­си, кот­рих ніяк не мож­на по-мод­но­му на го­лові ук­лас­ти, спа­да­ли свобідно на плечі. Не знаю, чи моє «крей­дя­не» ли­це, що то­го ж ве­чо­ра, як тітка ка­за­ла, відби­ва­ло­ся мов «безк­ро­ве» від тем­но­го тла ок­са­мит­но­го Меdісіs-ковніра - до­ве­ло Ле­ну до роз­пу­ки і зло­го гу­мо­ру, чи, мо­же, моя дов­га сук­ня, що без ше­лес­ту волікла­ся за мною? Во­на усміха­ла­ся з нер­во­вою зло­бою, ко­ли наші пог­ля­ди стріча­ли­ся.


- Ти навіть і сукні не вмієш в руці дер­жа­ти так, як тре­ба, - ка­за­ла во­на.

1 ... 6 7 8 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"