Читати книгу - "Хорор у морзі: нечиста сила в судово-медичному відношенні"

Життя у відділеннях йшло своєю чергою, і все було б добре, якби лікарні не затримували зарплату вже другий тиждень. Таке вже було в їх практиці.

Зараз уся лікарня обурено гуділа, тому що мер Тищенко не обрав пріоритетом виплату зарплати медикам, а направив всі кошти на відновлення несподівано згорілого універмагу, яких в місті було декілька. Усі знали, що мер мав свою значну частину фінансової вигоди саме з цього магазину.

– Міг би й за власні гроші відновлювати магазин. Це – не предмет першої необхідності. А лікарня – перша! – обурено кричали медики.

Профспілка прийняла рішення боротися проти несправедливого рішення районної ради. Спочатку колектив написав до мерії клопотання про термінове використання резервів для виплати грошей, на що була отримана звичайна відписка про те, що «потрібно почекати» і так далі, і тому подібне.

Час йшов, людям було нема за що жити, а мер і далі не чухався. Орест вже двічі займав гроші у Демча перед побаченнями з Лерою. За положенням, медики взагалі не мали права страйкувати. Але профспілки наважилися піти на такий крайній захід, як порушення службових інструкцій. Бо, стосовно них, адже, теж було допущено порушення.

– Ми – не «терпіли», скільки можна? – кричали на зборах товариші у білих халатах.

– Хвилиночку, шановані! – призвав до порядку головлікар, – Скажу вам чесно: особисто я не можу йти на демонстрацію – мене одразу ж знімуть. Не може йти й: «швидка допомога», допомога породіллям і ургентні лікарі по відділеннях. Але всі інші можуть, тому що всіх – не звільнять. Тому – жодних штрейкбрехерів! Всі завтра з 10 ранку зустрічаєтеся під вікнами мерії.

– У нас – справжня революція! Деякі навіть плакати малюють. Завтра йдемо страйкувати під мерію, – інформував сусіда Орест.

– Слухай, а це – відмінний привід! – пробурмотів собі під ніс щось незрозуміле Демчин.

Наступного дня всі медики зібралися під вікном мера. Профспілковий бос почав мітинг, медики звернулися до охорони, щоб ті пропустили їх делегацію на прийом. Зрозуміло, що їм відповіли, що Тищенка ще немає, і нікого поки не пустять. Ясна річ, що з іншого боку будівлі був чорний хід, яким мер і скористався на цей раз.

Буквально за кілька хвилин з'явилося міліційне оточення. Зі здивуванням

і розчаруванням, закоханий Орест помітив серед ментів і Леру. Зустрівшись з ним поглядом, вона тужливо знизала плечима. Їм обом було жахливо зустрітися по різні сторони барикад.

Пересічні громадяни, що проходили повз страйкарів, зупинялися аби дізнатись, в чому справа, і деякі теж приєднувалися до мітингувальників. Незабаром перед будівлею районної ради бушувала стихія, стояв шум і гамір. Але мер так і не зволив з'явитися перед людьми. Він послав підлеглого, аби той провів до нього головлікаря. І тепер Борисов умовляв Тищенка негайно виділити гроші для зарплати співробітникам.

– Слухайте, у всіх є городи. Абияк перекрутяться. Де я візьму зараз фінанси?

– Зі своєї кишені хоч би! – хотів обурено відповісти головлікар, але сказати вголос, звичайно, не посмів.