Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Зелений дім 📚 - Українською

Читати книгу - "Зелений дім"

316
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Зелений дім" автора Маріо Варгас Льоса. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 119
Перейти на сторінку:
class="p1">— Я вже спав і вдягся як міг, дуже перепрошую за такий вигляд. — Він подав руку ігумені й матері Анхеліці. — Як це могло статись? Я не повірив своїм вухам.

Його лисий череп здавався вологим, худе обличчя усміхалося до черниць.

— Сідайте, доне Фабіо, — запропонувала ігуменя. — Дякую, що ви прийшли. Подайте стілець сеньйорові губернатору, мати Анхеліко.

Дон Фабіо сів, і ліхтарик, що звисав з його лівої руки, засвітився, окреслюючи жовтаве коло на килимку з чамбіри[8].

— Їх уже пішли шукати, — повідомив губернатор. — І лейтенант пішов. Не переймайтесь так, їх напевне знайдуть ще сьогодні вночі.

— Подумайте лишень, доне Фабіо, ці бідні створіннячка полишені зараз напризволяще, — зітхнула начальниця. — Добре, що хоч дощу немає. Коли б ви знали, як ми налякались.

— Але як це сталося, мати? — спитав дон Фабіо. — Мені й досі не віриться.

— Це вона їх не встерегла. — Мати Анхеліка вказала пальцем на Боніфацію. — Покинула їх самих і пішла до каплиці. Напевне, забула замкнути хвіртку.

Губернатор поглянув на Боніфацію, обличчя його набрало суворого, скорботного виразу. Але за мить він усміхнувся й запитально подивився на ігуменю.

— Дівчатка ж іще нічого не тямлять, доне Фабіо, — знову зітхнула ігуменя. — Вони не мають відчуття небезпеки. Це нас найбільше турбує. Якийсь нещасний випадок чи дикі звірі…

— Ой, ці дівчатка, — скрушно мовив губернатор. — От бачиш, Боніфаціє, ти повинна бути уважнішою.

— Моли бога, аби з ними нічого не сталося, — сказала ігуменя. — Інакше все життя тебе мучитимуть докори сумління.

— А черниці не чули, як вони вийшли? — спитав дон Фабіо. — Через селище вони не проходили. Мабуть, пішли лісом.

— Дівчата вибралися через садову хвіртку, тому ми нічого й не почули, — пояснила мати Анхеліка. — Вкрали у цієї дурепи ключі.

— Не називай мене дурепою, матусю, — втрутилась Боніфація, розплющуючи очі. — Вони не вкрали.

— Дурепа, викінчена дурепа, — не вгавала мати Анхеліка. — Ще сміє заперечувать. І не називай мене матусею.

— Я відімкнула їм двері, — прошепотіла Боніфація, ледве розтуляючи рота. — Я допомогла їм утекти. Бачиш тепер, що я не дурепа?

Дон Фабіо й ігуменя витягли шиї у бік Боніфації, мати Анхеліка закрила й відкрила рота, а тоді захрипіла, на мить утративши здатність говорити.

— Що ти кажеш? — нарешті вимовила вона. — Ти допомогла їм втекти?

— Так, матусю, — кивнула головою Боніфація. — Я їм допомогла.

— Ти знову посмутнів, Фусіє, — озвався Акіліно. — Не треба так, хлопче. Краще побалакай зі мною трохи, то й сум тобі минеться. Може, врешті розповіси мені, як ти втік?

— Де ми, старий? — спитав Фусія. — Ще багато лишилося до Мараньйону?

— Ми вже давно випливли на нього, — сказав Акіліно. — Ти й незчувся, бо спав, як немовля.

— Вночі випливли? — здивувався Фусія. — Чому ж я не відчув бистрини?

— Було так ясно, немов на світанку, — сказав Акіліно. — Кажу тобі, небо зоряне, погода чудова, тиша, ніде анітелень. Удень тут ще можна зустріти рибалок, іноді шлюпку з гарнізону, а вночі безпечніше. І чого б це ти мав відчувати бистрину, коли я знаю тут кожну течію напам’ять? Ну, не супся, Фусіє. Якщо хочеш, то можеш сісти, ти, мабуть, добряче впарився під цими ковдрами. Довкола немає нікого, ми господарі річки.

— Ні, так мені буде краще, — заперечив Фусія. — Бо від холоду мене аж трясе.

— Гаразд, старий, як хочеш, — мовив Акіліно. — Ну, розкажи мені тепер про свою втечу. За що тебе туди запроторили? Скільки років тобі було?

Він, Фусія, вчився колись у школі, і тому, коли він підріс, турок дав йому невелику роботу в своїй крамниці. Працював у турка рахівником; вів дві товсті книги, одна називається дебет, а інша кредит. І хоча тоді Фусія був ще цілком порядною людиною, бажання розбагатіти тьмарило йому голову. А як він на всьому заощаджував, голодував, їв лише раз на день, жодної цигарки, жодної чарочки. Хотів назбирати грошенят, щоб розпочати якусь справу. Але так уже ведеться в тому житті: турок вбив собі в голову, що Фусія краде, а це була чистої води брехня. Ніхто не хотів вірити, що він — чесна людина, і його запроторили до камери, де сиділи два бандити. Хіба це не найбільша несправедливість під сонцем, старий?

— Але про це ти вже розповідав, коли ми відпливали з острова, Фусіє, — нагадав Акіліно. — Мені цікаво, як ти втік.

— Ось цією відмичкою, — сказав Чанго. — Її зробив Ірікуо з дроту, який він виламав з сітки ліжка. Ми вже пробували, відчиняє двері без жодного шуму. Хочеш подивитись, япончику?

Чанго був найстарший серед них, він сидів за якісь там справи з наркотиками і до Фусії ставився приязно. Ірікуо натомість завжди з нього насміхався. Той гад багатьох людей обдурив байками про якусь спадщину, старий. Це він придумав план втечі.

— І пішло гладко? — спитав Акіліно.

— Піде гладко, — запевнив Ірікуо. — Хіба ви не знаєте, що на Новий рік усіх відпускають? В коридорі залишається тільки один тюремник, треба забрати в нього ключі, поки він не встигне кинути їх за грати. Усе залежить від цього, хлопці.

— Відчиняй же нарешті, Чанго, — сказав Фусія. — Я вже не можу витримати, Чанго, відчиняй.

— Тобі, япончику, краще залишитися, — порадив Чанго. — Рік минає швидко. Нам немає чого втрачати, але якщо діло не вигорить, тобі буде кепсько — ще пару років накинуть.

Та Фусія і вони вийшли. Коридор був порожній, тільки біля гратчастих дверей спав наглядач з великою пляшкою в руці.

— Вгатив я його ніжкою від ліжка, і він повалився на підлогу, — сказав Фусія. — Здається, я вбив його, Чанго.

— Хутчій, дурню, ключі вже в мене, — крикнув Ірікуо. — Зараз треба перебігти через подвір’я. Ти витяг у нього револьвер?

— Пусти мене вперед, — звелів Чанго. — Ті, що біля воріт, теж, мабуть, п’яні, як і цей.

— Але вони були тверезі, старий, — сказав Фусія. — Їх було двоє, грали в кості. Ну й повитріщувалися вони, коли побачили нас.

Ірікуо наставив на них револьвер: або нехай відчиняють ворота, або смерть, чорт забирай. І хай спробують лише роззявити рота, він продірявить їх кулями, всю обойму випустить.

— Зв’яжи їх, япончику, — звелів Чанго. — Їхніми власними пасками. І запхай їм у пельки по галстуку. Жвавіше, япончику, жвавіше.

— Ключі не підходять, Чанго, — сказав Ірікуо. — Жоден не підходить. Горимо, хлопці. На самому порозі ловимо облизня.

— Який-небудь повинен підійти, пробуй далі, — квапив його Чанго. — Що ти робиш, навіщо б’єш їх ногами?

— Ай справді, Фусіє, навіщо ти бив їх ногами? — спитав Акіліно. — Не розумію, в таку хвилину людина думає тільки про втечу.

— Я страшенно лютий був на всіх тих псів, — відповів Фусія. — Не уявляєш собі, старий,

1 ... 5 6 7 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зелений дім», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зелений дім"