Читати книгу - "Зелений дім"

— Зараз ти перуанець, Фусіє, — сказав Акіліно. — Коли я познайомився з тобою в Майобамбі, ти ще міг здатися бразільцем, якось дивно так розмовляв. Але зараз говориш як кожен тутешній перуанець.

— Я ані бразілець, ані перуанець, — заперечив Фусія. — Я лайно, купа сміття, ось хто я зараз.

— Якого дідька ти так звірієш? — спитав Ірікуо. — Навіщо ти їх побив? Якщо вони нас спіймають, то затовчуть на смерть.

— Усе йде як по маслу, немає часу на суперечки, — сказав Чанго. — Ми з Ірікуо зараз сховаємось, а ти, япончику, поквапся, добувай автомобіль і мерщій до нас.

— На цвинтарі? — спитав Акіліно. — Це не по-християнському.

— То були не християни, а бандити, — пояснив Фусія. — В газетах писали, що вони прийшли на цвинтар грабувати могили. Такі вже люди, старий.

— І ти вкрав автомобіль у турка? — далі запитував Акіліно. — Як сталося, що їх схопили, а тебе ні?

— Вони цілу ніч сиділи на цвинтарі, чекали на мене, — відповів Фусія. — Поліція заскочила їх на світанку. Я тоді був уже далеко від Кампо Гранде.

— Тобто ти зрадив їх, Фусіє, — сказав Акіліно.

— А хіба я не позраджував усіх на світі? — вигукнув Фусія. — Що я зробив з Пантачею й уамбісами[9]? Що я вчинив з Хумом, старий?

— Але ж тоді ти не був поганою людиною, — зауважив Акіліно. — Сам казав, що був ще порядним.

— Це доки не опинився у в’язниці, — мовив Фусія. — Там я перестав бути чесним.

— А як ти опинився в Перу? — спитав Акіліно. — Кампо Гранде, мабуть, десь далеко.

— У Мато Гроссо, старий, — сказав Фусія. — Газети писали: японець пробирається в Болівію. Та я не такий дурний, довгий час перебігав з місця на місце і врешті опинився Манаосі. А звідти немає нічого простішого, ніж дістатися до Ікітоса.

— І саме там ти познайомився з сеньйором Хуліо Реатегі? — знову запитав Акіліно.

— Того разу не познайомився з ним особисто, — відповів Фусія. — Але тоді я почув про нього.

— Ну ти й пожив, Фусіє, — захоплено мовив Акіліно. — Надивився, наподорожувався. Люблю тебе слухати, навіть не уявляєш собі, як це цікаво. А тобі хіба не приємно розповідати мені про все це? Хіба ти не відчуваєш, що в такий спосіб час спливає швидше?

— Ні, старий, — зітхнув Фусія. — Не відчуваю нічого, окрім холоду.

Перебігаючи через дюни, вітер, що сходить з Кордільєр, нагрівається, дужчає; озброєний мільйонами зерняток піску, він мчить уздовж ріки і, коли долітає до міста, його видно поміж небом і землею немов у сліпучому панцирі. Тут він випорожнює свої нутрощі; щодня, цілий рік, у надвечір’ї, дощ сухий і легкий, як тирса, він спадає на площі, на дахи, на вежі дзвіниці, на балкони і дерева, припорошує усі вулиці П’юри, вщухаючи лише на світанку. Чужинці, що приїжджають сюди, помиляються, коли кажуть: «Будинки в місті ось-ось заваляться»; не будинки — які, хоча й старі, але міцні — спричиняються до того нічного рипіння, а незліченні хмари невидимих маленьких снарядів піску, що розбиваються об двері й вікна. Помиляються також, коли думають: «П’юра — смутне, понуре місто». Жителі ховаються увечері по своїх домівках, щоб уберегтися від надокучливого вітру і безперервного натиску піщинок, які дратують шкіру, немов уколи шпилькою, дряпають її до почервоніння, ранять. У селищах Кастілії, в глиняно-бамбукових хатинах Мангачерії, в шинках Гальїнасери, в маєтках поважних міщан біля бульвару Малекон і Пласа де Армас усі розважаються так само, як інші люди в різних краях, тобто п’ють, слухають музику, пліткують. Цей дещо спустошений і меланхолійний вигляд міста зникає, коли переступаєш поріг навіть тих найбідніших благеньких халуп, які вишикувались рядами на берегах річки, по іншому боці дільниці Різників.

П’юранська ніч повна найрізноманітніших оповідок. Селяни балакають про врожай, жінки в своєму куточку під приготування їжі пліткують про чоловіків. А чоловіки п’ють з великих склянок кукурудзяну горілку — чічу. Цей місцевий виріб дуже міцний: з першого разу аж сльози котяться, як скуштуєш. Діти повзають по землі, б’ються, збирають у бляшанки покидьки, розгрібають ходи, зроблені в землі черв’яками, ставлять пастки на ігуан або нерухомо, з широкої розплющеними очима, слухають розповіді дорослих: про бандитів, які ховаються в ущелинах Канчака, Хуанкабамба і Айябаке, щоб грабувати перехожих, а то і вбивають їх; про старі будинки, де бродять грішні душі; про чаклунів і чарівні зцілення; про сховане золото і срібло, на які вказує підземний стогін і брязкіт ланцюгів; про міжусобиці монтонерос[10], котрі кінними загонами гасають по піщаній пустці, зіштовхуючись якраз посеред величезних піщаних хмар, — вони захоплюють цілі селища й провінції, реквізують худобу, силою набирають до свого війська чоловіків і розплачуються папірцями, які називають державними бонами; про тих вершників, що не так ще давно вдиралися, мов ураган, до П’юри, розбивали намети на Пласа де Армас і розсипалися по місту в своїх червоно-блакитних мундирах; звучать розповіді про поєдинки, подружні зради і катаклізми, про жінок, які бачили у соборі на власні очі заплакану богоматір, бачили Христа, що підняв руку, бачили немовля Ісуса, який крадькома посміхнувся.

У суботу звичайно влаштовуються забави. Радість, немов іскра, пробігає по Мангачерії, Кастілії, Гальїнасері, по халупах на березі річки. По всій П’юрі чути тонади і пасільї, повільні вальси, уайюни, що їх горяни танцюють, притупуючи в підлогу босими ногами, швидкі марінери, трісте і фуги де тондеро. Коли всі починають напиватися, коли вмовкають співи, бренькання гітар, гуркіт барабанів і плач арф, тоді з ранчерій, які, немов оборонний мур, оточують П’юру, раптово з’являються тіні, що змагаються з вітром та піском: ці молоді пари — вони прямують у гайок ріжкових дерев, який відкидає тінь на пісок, поспішають до прихованих маленьких надрічкових пляжів, до гротів, звернутих у бік Катакаосу, а найвідважніші — аж на околиці, де починається пустеля. І там кохаються.

У серці міста, в кварталах, які оточують Пласа де Армас, у будівлях з білими стінами, з балконами та жалюзі мешкають поміщики, крамарі, адвокати, урядовці. Вечорами вони збираються в садах, у тіні пальм, і розмовляють про шкідників, які цього року загрожують врожаю бавовни і цукрової тростини, про те, чи вчасно розіллється річка, про пожежу, що знищила частину сходів на полях Чапіро Семінаріо, про недільний бій півнів, про прийом, який влаштовується на честь прибуття нового лікаря, Педро Севальйоса.