Читати книгу - "Заборони для відьми, Велена Солнцева"

 Мене знову розбудив стукіт у двері, тільки якийсь обережний, але все одно досить гучний. Застогнавши піднялася з лавки на якій довелось спати бо ліжко своє віддала незнайомцю, провозившись з ним півночі тепер почувала себе не краще ніж старе розбите корито. Рачки поповзла до дверей і вже там зайняла пристойну позу не забувши грізно насупити брови, що разом з кудлатою головою мало створити потрібний ефект. Відчинивши багатостраждальні двері ледь не збили гінця нашого князя. Побачивши мене він перехристився, чим викликав усмішку. Адже знаю я цього парубка, син він тітки Марії, яку я від хвороби непристойної лікувала. І ось вона якимось дивом змогла влаштувати свого сина на службу до князя. Кажуть непомірну ціну заплатила, бо разом із сином і донька старша у служіння пішла. А всім відомо - молоді дівчата що на службу до князя йдуть, спочатку коханками стають, а потім кудись зникають. Хоча у мене є підозра що він набридлих дівчат просто подалі відправляє, але люди люблять щоб постраніше що було, тому і вигадують різне.

-Чого приперся?

 Хлопець трохи зблід, але листа закарбованого простягнув.

-Князь очікує сьогодні не пізніше опівдня.

 Я руки за спину сховала, злодійкувато виглянула за двері, подивилася на всі боки і нікого більше не побачивши, сказала:

-Немає мене вдома. Так і передай князеві.

 Бідний хлопчина очі витріщив і почав у мене тикати проклятим листом.

-Як немає? Ось ти.

Відскочила на крок, від гріха подалі.

-А чого це ти мені тикаєш?

 Хлопець з рішучим виглядом поклав листа за поріг мого будинку, печать на ньому відразу спалахнула червоним, сигналізуючи відправнику про те, що повідомлення отримано особисто в руки. -Ах ти ж гад.

 Наздогнати я його не встигла, спритний боляче виявився, а я до всього іншого примудрилася в поділі сукні заплутатися. Так що вслід гінцю мчали тільки прокляття, і ті не особливо дієві, все ж таки шкода хлопця. Повернувшись не солоно хлібавши, підійшла до злощасного послання, хотіла штовхнути як змію але стрималася, раптом князь дізнається. Підняла і акуратно розгорнула. “Василино, чекаю Вас на обід який відбудеться о тринадцятій годині. Відмова не приймається. Потрібно обговорити наслідки ваших дій.”

 Я ледь не заволала від досади, але зиркнувши на сплячого гостя стрималася.

-Кузьма. – тихо покликала домовика.

 Сполоханий і розбуджений домовик виліз із-за печі.

-Чого?

-Візьми сорочку в якій я вчора на річку ходила і спали її, та так щоб і клаптика тканини не залишилося. Здається нітрохи не здивований Кузьма пішов до виходу, а я його зупинила з надією запитавши: -Кузьма, а ти домового князя знаєш?

-Та хто ж Сидора не знає.

Задумливо покивала головою, та й то вірно. Як ніяк перший домовик у селі, вартовий можна сказати.

-А ти можеш попросити його щось у князя забрати непомітно?  А я його прохання щодо кікімори виконаю.

 Давно просив мене Сидор допомогти в його стосунках з кікіморою, та тільки мені все було не до того. От і страждав бідний домовик від кохання нерозділеного, а може й розділеного. Кікімори вони ж шкідливіше відьом будуть і нізащо не зізнаються, а самі ночами сльози ллють, через що болото зацвітає. А якраз наше болотце лісове цвіте чи не цілий рік, усіх мошок і комарів до себе скликаючи, і жаби тому розміром чи не з мою голову.

-А що викрасти треба?

 Скосилася на свого Кузьму, борода рідка та коротенька, волосся на голові трохи. Бідолашний він бідний, даремно він з Любавою пив, і як тепер у такому вигляді до княжої садиби піде. Та нічого, сам навернув, нехай розбирається.

-Вінок з травок сплетений. Гарненький такий, пишненький.

Домовик спочатку хитав головою, а потім так і застиг.

-Ти чого це? На річку ходила? Та ще й вінок пускала?

 Заперечувати було нічого. Ось тільки...

-Ходила. Та тільки не я його пустила, а Любава з голови зірвала та в річку кинула. А там князь, і дивиться так наче сжерти хоче...

   Довго лаявся Кузьма, а все ж пішов до Сидора, а я в невідомості нуджусь. Ноги собі стоптала в очікуванні поки повернеться. Повернувся домовик похмурий і невдоволений.

-Немає твого вінка, Василинушка.

Я аж присіла:

-Як це немає?

-А ось так. Сховав його князь наш, так що навіть Сидор не знайшов. Ох, розповісти б усе мамці твоїй. Злякано гикнула. Більше князя нашого я боялася тільки матінку свою, рука в неї дуже важка була.

-Не треба, сама розберуся.

-Та вже розібралася.

 У чомусь звичайно домовик правий, якщо все мамі розповісти то отримаю звичайно міцно, але вона все за недбайливу дочку вирішить і додому назад забере. А якщо ні, то доведеться самій свою свободу відстоювати, головне треба вінок знайти, я ж по дурості його за всіма правилами сплела, частинку своєї сили приклала і він тепер наче нитка путівна до мене приводитиме де б я не була. Зайнята своїми думками не одразу почула звук кроків. І тільки коли поруч хтось з подивом видихнув: "Треба ж, відьма." Розвернулася.

 Позаду мене стояв раніше хворобливий, а зараз цілком бадьорий підбориш. Росточку він виявився чималого, я йому якраз по груди була. Слава Праматері він сором весь здогадався простирадлом прикрити, але й те що було видно вражало як розмірами, так і рельєфністю. Підняла погляд вище і мимоволі охрестила себе хресним знаменням, що могло говорити про моє крайнє замішання, бо жодна відьма що поважає себе цього не зробить.

-Свят, свят, свят, щезни.

Незнайомець дивився на мене холодними біліми очима, в яких надто сильно виділялася червона вертикальна зіниця.

- Це з  якого часу відьми хреститися почали?

-З недавнього. Коли чорти виповзати почали.

Він розсміявся хриплуватим сміхом.

- Як звати тебе, диво?

Дивом мене ще ніхто не називав. Частіше нечисть там, або відьмою проклятою, а тут "диво", приємно. -Василина.

Хворий підійшов ближче.