Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

Ми сміялися разом.

— Ніколи не думала, що зможемо з тобою просто так сидіти і про це все говорити.

— Угу. Тепер розумію, що ти хоч недарма німецьку вчила в школі.

Влада показала білі зуби. Які так хотілося поцілувати. І вибити.

Вона зняла чоботи і залізла з ногами на фотель. Спідниця задерлася.

Мене збуджували її маленькі пальці.

Я знову не міг дібрати потрібних слів. Можна було, звісно, запитати, як давно вона знайшла Ганса, тобто Штефана. Скільки часу вона обробляла його перед тим, як сказати мені: «Нам краще спробувати побути окремо».

— Він справжній чоловік, — сказала вона.

І разом із теплом глінтвейну тілом розлилася ненависть. Всі невимовлені образи і прокльони. Всі її кпини і звинувачення.

— Біля нашого будинку стоїть причеп. У цьому причепі турок цілодобово готує кебаб і торгує пивом. Для мене він варить справжню каву. Запах від неї летить районом. Ніхто не вірить, що цей кебабник вміє таке робити. І тоді ми говоримо. Він навчався у нас, тут, у Києві. В Богомольця. Хірург. Ти бачив би, як він м’ясо шинкує, — посміхнулася Влада. — Кілька років тому землетрус знищив їхнє поселення. А він був на заробітках у Берліні. І не зміг повернутися, щоб їх поховати, — Влада робить ковток червоного пахучого вина. — Не було кого ховати.

Вона вдивляється в келих, за всіма нашаруваннями косметики і захистом маніпуляцій я нарешті бачу дівчинку, в яку закохався чотири роки тому.

— Віть, — вперше за багато часу вона називає мене не Віто. Віто, як Віто Корлеоне, хрещений батько. — Віть, я хочу нормального життя. Стабільності. А не цього, — рукою вона обводить зал, — ти ще й досі живеш своїми казками. Ілюзіями.

Вона піднімає очі та дивиться на мене:

— Ти хоч уявляєш, скільки разів я чекала тебе після пар? Щоби ти мене зустрів.

— Влад, ми ж розійшлися. Ти сказала, що нам краще...

— Я знаю, що я сказала, — перебиває вона. — Я чекала від тебе вчинку. Розумієш? Що ти відірвеш дупу від стільця і зробиш щось справжнє!

— Як мужик? — іронічно перепитую.

— Як мужик, — вибухає Влада. — Я взагалі не знаю, як ти збираєшся жити. Що дали тобі всі твої Нобелівські лауреати? І сербська твоя на додачу? Ти бачиш, що за світ за вікном? Хоч щось розумієш?

Влада виграла. Вона завжди вигравала.

У кінці кожної нашої гри я завжди був змішаний із гівном.

Стертий у порох.

Я попросив рахунок.

Офіціянт із останніх сил стримував посмішку.

— Зрозумій, я за тебе переживаю. Хочу, щоб тобі краще було.

— Угу. Дякую. Буду працювати, — як маленький тримав оборону, чекаючи на рахунок.

Офіціянт приніс рахунок. 75 гривень. 5 гривень за додатковий мед. Я відкрив гаманець. Там 71 гривня і два жетони на метро.

— Влад, у тебе не буде 5 гривень? — знічено запитав я.

Вона закотила очі.

— Завжди у тебе так, Віто. Завжди. Як не срачка, дак пердячка.

Влада поклала 20 гривень до моїх 70 і посміхнулася офіціянтові:

— Решти не треба.

Я розгублено подав їй шубку. Вона підійшла до мене. Подивилася знизу вгору і притягнула до себе. Різко чмокнула в щоку. Як самець, котрий мітить територію. Чи фермер ставить своє клеймо.

— Не переживай, Віто. Все якось наладиться. Мамі й дідусю вітання.

Вийшов на вулицю. Зачиналася чергова заметіль.

Я хотів відчути свободу від Влади. Повну свободу від усіх.

Але я був малою безвільною пригорщею попелу.

Від метро я добирався пішки. Брів крізь заметіль, як живий мрець.

21

Вночі піднялася температура. Промочені ноги і любовні переживання не сприяють нормальному стану.

Мене лихоманило. Голова йшла обертом, і в калейдоскопі примар крутилися голови Вовчика, Влади, мами, дідуся, Жори і Галі. Влада звивалася у неймовірних позах із Галею. Жора підглядав за ними.

Вовчик лежить у відкритій домовині, його обличчя пошматоване тваринами. Чую його шепіт:

— Давай, ти зможеш теж. Зроби хоч щось. Хоч якийсь вчинок. Давай.

За мить він встане з домовини.

Будильник розриває ранкову тишу.

***

Будильник розриває ранкову тишу. Той останній день перед від’їздом я бачу у двох вимірах. Ніби в кіно екран ділиться на дві половини. В одній я безтурботно збираю речі та вишкрябую з усіх сховків останні копійки. Часом фальшиво щось насвистую. Кілька разів падаю в ліжко — температура валить з ніг.

З другої половини екрану я дивлюся на себе зі сторони. І намагаюся докричатися до себе: «Отямся! Куди ти зібрався? Для чого? Що ти знаєш про цих людей? Подумай про наслідки!»

Дивно, як ми не розуміємо свого життя. Не можемо задуматися, куди рухаємося.

Мені не було куди повертатися. У мене був єдиний шанс.

***

Нічний потяг віз мене з Києва до Львова. Я пив пересолоджений чай із дрібкою лимону, дочитував останні тексти Семінару — Сартр і Вацлав Гавел були кращою компанією, ніж двоє заробітчан-хропунів, які повпивались і валялися на верхніх полицях. Потяг віз мене, і моє життя зникало. Віддалялося.

За наступні сім днів було збудовано мій новий світ.

Чи кращий?

Не знаю.

***

«Від автобусної зупинки в Замурі треба пройти три кілометри в глиб лісу, доки не починається паркан. Якщо втрапиш на правильну стежку, то вздовж паркану праворуч 700 метрів. Там дірка в огорожі тощо» — рекомендації сталкерам-початківцям, що їх я видобув на форумі «Таємниці нашого краю», в теорії виглядали досить легко.

На практиці перше весняне потепління і слабкість у всьому тілі перетворили шлях до Терновців на суцільне пекло. Хоча шлях до приватного пекла, мабуть, сам повинен бути пеклом.

Гугл про Терновці не знав майже нічого. У радянський час — закрите режимне селище, що перебувало на самообслуговуванні. Чи ядерні випробування, чи збір розвідданих — жодної певності, самі лише припущення.

Сьогодні Терновці були чи не єдиним закритим селищем, що зберігало свою автономність.

Зрозуміло, це був ласий шматок для екстремалів. Одначе далі буферної зони за парканом мало кому таланило дійти. Їх завертали військові мобілізовані загони.

Ось і все. Вся інформація, яка в мене була. Точніше, яку давала «Астра-Україна». Як виявилося згодом, «Таємниці нашого краю» були проектом pr-підрозділу Фонду. Вони контролювали всю інформацію.

Чого вони не могли контролювати, так це древній картковий каталог бібліотеки, в якій я виріс.

***

Пошук по каталогу і перевірка перехресних покликів постійно повертали мене до двох джерел. Радянського видання 70-х років «Недитячі казки для дітей старшого шкільного віку», упорядники Мамишева та Шерман, і