Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

до книги Юрія Винничука «Містичні казки Львівщини». Перша, точно, була колись культовою штукою, що заміняла радянським дітям усі можливі жахастики і трилери. Правдиві версії відомих казок, позбавлені зайвих ретушувань для слабкої дитячої психіки, розцвітали відірваними головами, з’їденими пальцями і забитими в серця відьом кілками. Книга Винничука була переосмисленням радянського видання з додаванням галицької автентики, гумору і недитячого натуралізму. В одному книги збігалися — в Терновцях водилася нечиста сила, і пілігрим звідтіля вже не вертався додому таким, як був. По краплині життя полишало його.

Як завжди, казка наблизилася до реальності.

Щоправда, ніхто не міг знати, що реальність буде такою жорстокою.

***

До Замура автобус доповз ближче до обіду. Замур був типовим містечком біля великого міста, золотий пил від сяяння якого проглядався у кожній недолугій вивісці, що обов’язково була «VIP» або «Гламур». Або і перше, і друге, і ще щось третє.

Я брів центральною вулицею, орієнтуючись за GPS, купленим на останні копійки. Вхід до нічного клубу «Chicago» проходив крізь дитячий майданчик з розкиданими порожніми пляшками і використаними презервативами. Далі пивбар «New Замур», за ним «VIP-перукарня Діана» з виліпленим міні-Сфінксом, що оберігав спокій гусей, які скублися під ним.

Вже на виході з Замура виростали котеджі, бані, більярди, борделі. Що ближче до траси, то більшим і розкішнішим ставало все. Бабці сиділи вздовж траси, продавали консервовані гриби. Гриби були такі великі, що нагадували заспиртовані в банках ембріони з кунсткамери. Бабці з задоволенням гріли кістки під першим весняним промінням. Розглядали дивного чужинця, який брів із рюкзаком і постійно звірявся з прибором, що верещав «Продовжуйте рух за маршрутом».

Йшов трасою. Час від часу, розбризкуючи бруд, пролітали джипи та фури.

Подзвонила мама. Сказала: дідусю гірше, Адвоката не видно, Стоматолога не чутно. Сказав: їду до друзів за місто на кілька днів.

— Не хвилюйся, якщо не ловитиме мережа.

— Гаразд, синку. Багато там не пий. І відпочинь гарненько. Бережи себе.

— Угу, мам. І ти теж.

І ти теж.

***

Ближче до п’ятої я, нарешті, доплентався до потрібних координат у лісі. Всюди лежали кучугури снігу. Втома перетворилася на тупе бажання, щоби це все швидше закінчилося. Я не хотів Семінару.

Жодних довбаних таємниць і знань.

Півцарства за чашку чаю.

Кілька разів доводилося зістрибувати зі стежки. Повільно і тяжко крізь грязюку та ліс, наче сталеві ведмеді, продиралися позашляховики. На задніх сидіннях сиділи знервовані власники. Охоронець з водієм, як завжди, втілювали саме терпіння. Як я правильно здогадався, то були інші учасники Семінару. І єдиним орієнтиром для них були підказки форуму «Таємниці нашого краю».

***

Близько восьмої зникло покриття мобільного, GPS втратив зв’язок із супутником. Я лишився сам.

Тільки тупо йти вперед.

Фальшиво наспівував пісні, розганяючи зайві думки і жах перед нічним лісом. Часом таланило вийти на колії, прориті джипами. Але вони розходилися манівцями і кружляли, заплутуючи, а не підказуючи дорогу.

Казки про нечисту силу вже не здавалися вигадкою. Дивні тіні покручених дерев танцювали довкруги. Оманливе тріскотіння. Ставало дедалі холодніше. Лютий не віддавав березню свої спірні території. У мить повної тиші вчувалося механічне дзижчання, ніби невидимі механізми простягали до мене щупальця. Обмацували мою тінь. Здавалося, це тривало вічність. Годинник на телефоні показував, що минуло лише 20 хвилин. Час і простір розтягувалися, конденсувалися. Були в’язкими, осяжними, чорними.

Ще по 20 хвилинах я наштовхнувся на сітку огорожі. Якби вона була під струмом, я дістав би добрячий розряд. А так просто роздряпав руку. Пам’ятаю, я тоді посміхнувся і чомусь подумав про першу пролиту кров.

Інтуїтивно повернув праворуч. 700 останніх метрів до дірки в огорожі. Сталкер-невдаха. Маленький хлопчак із казки, котрий розбризкує кров по землі, ніби крихти хліба, щоби знати дорогу назад.

Суцільний морок. Лівою рукою перебираю сітку. І вже не чую ні дзижчання. Ні тріскотіння.

Відчуваю, як піднімається жар. Виснажене тіло, голова йде обертом. Повертається лихоманка.

Боюсь вдивлятися в темряву, аби лиш не побачити обличчя Вовчика. І тих, хто з’їв його обличчя.

Падаю і повзу. Єдина болюча думка пульсує: «Все в жопу. Все в жопу. Не хочу. На хер!»

За кілька хвилин намацую дірку в огорожі. Принизливий портал в інший світ, який я переповзаю на колінах.

Жодна Аліса не відчувала такого щастя, коли падала в нору кролика, як я того вечора.

Болісна мандрівка в задзеркалля.

Піднімаюся з колін. Проходжу кілька метрів по газону. Продираюся крізь ряди дерев. І опиняюсь на яскраво освітленій алеї.

В ряд стоять припарковані автомобілі для гольфу. В кожному авто водій. До мене підходить дівчина з обкладинки, і я встигаю подумати, що фотошоп уже існує і в реальному житті.

— Ми раді вітати вас у заміському котеджному містечку Admiral. Пане Вікторе, водій проведе вас до вашого номера. Приємного перебування, ми про вас потурбуємося, — всміхається мені глянцева дівчинка.

І перед тим, як втратити свідомість, пролітає лиш одне питання:

Як мені це вдалося?!

20

Прокинувся у величезному ліжку, жорсткому, як барабан. На вішаку розвішано мої вже чисті речі. Температури і втоми ніби й не було. Халат, одноразові білі капці, зубна щітка, простирадла, вішаки, пульт від кондиціонера, килимки у ванній — на всьому, просто на всьому червоні логотипи літери «a». Закручений хвіст надавав літері одночасного дивного поєднання слов’янського Азъ та електронного @. Немов натякаючи: «Ми шануємо традиції, але MacBook нам усе ж рідніший».

Все імітація.

Все ілюзія.

Вікна виходили на алею. Розташування котеджних будинків типу «альпійське село» (як підказували буклети коло ліжка) нагадувало планування піонерського табору. Одначе ландшафтний дизайн і все довкола натякало, що піонери вже давно перетворилися на партійних босів.

Під дверима чекала таця зі сніданком — апельсиновий фреш, теплі тости, смажене яйце, бекон і кава. Класичний західний варіант.

***

На рецепції сиділи три чи чотири красуні. Концентрація сексуальності на квадратний сантиметр простору просто зашкалювала.

— Ми раді вітати вас. Ви вчасно. Учасники Семінару вже збираються. Прошу сюди, — сказала одна, а я, поки там що намагався знайти хоч би п’ять відмінностей між ними. Та все одно виходила суцільна пляма сексуальностей.

Дівчина ще раз посміхнулась і показала рукою в бік конференц-залу.

— Так-так, дякую.

Ступаючи багряною доріжкою, як по застиглій крові, я пройшов до конференц-залу. У центрі круглий стіл, великий рівно настільки, щоби створювалося відчуття величі, але заразом і тісного кола між учасниками Семінару.

На столі вирізьблена емблема «Астри» — зірка, чиї кути вистрілюють своїм сяйвом в учасників.

За столом уже займали місця. Кілька знайомих