Читати книгу - "Мамелюк, Кіндратій Давидович Татарішвілі"

— Дякую, дякую тобі, Тагуйє.

— Хай береже тебе архангел в дорозі, — побажав господар гостеві і знову перехилив чашу. — О-о! А вино справді гарне — це і Богу відомо. Довгого тобі життя й удачі, Мурзакане!

— Хай допоможе тобі Господь! Довгого життя твоїм дітям, а тобі — дожити до їхніх весільних вінців. За ваше здоров’я, хлопці! — крикнув гість юнакам.

Гіго і Малхаз подякували Мурзаканові. Він допив вино і передав чаламі Гіго. Юнаки знову подякували гостеві і теж осушили по одній чаламі.

— Батоно Мурзакане, минулого року і мені ледь не довелося брати участь у хресільській битві, — зізнався старий. — А як ти гадаєш? Поплентався і я з моєю рушницею. Ми підійшли до річки Цхеніс-Цхалі, але, як дізналися, що цар і Дадіані здобули перемогу, повернули назад.

— Ой! Знайшли, кого брати на війну... Певне, розуму у них не більше, ніж у тебе, — глузливо зауважила Мзеха.

— Ех ти, дурна баба! Адже я зупинив би своїм тілом хоч одну ворожу кулю, а свою, можливо, витратив би на ворога.

— Ну, що ти, що ти, годувальнице! Тагуйя — відмінний стрілець, — заперечив Мурзакан. — Пам’ятаю, вранці, на Великдень, після заутрені, ми вішали на липу червоне яєчко і змагалися в стрільбі. І не раз його влучна куля розбивала яєчко. Я був тоді малюком і ріс у вашій сім’ї.

— Скільки разів я згадував тебе, стільки великодніх днів бажаю моїм дітям, — сказав Тагуйя.

— У хресільському бою, кажуть, прославився Хутуні Шарашія, — скромно додав Гіго.

— Істинна правда! — підтвердив Мурзакан. — Хутуні, царство йому небесне, був не людина, а справжній деві[15]. Врізавшись з оголеною шаблею в лави османів, він, немов буряк, порубав шістнадцять турок, але й сам загинув за народну справу.

— Хай святиться його прославлене ім’я, — благоговійно промовив старий, наповнив чаламі, нахилив її і за стародавнім звичаєм окропив вином шматок гомі.

Всі випили за упокій душі Хутуни.

— Ну, й досить, батьку Тагуйє, — сказав гість.

— Ще одну чаламі, дорогий. Вина ще вдосталь, батоно!

— Нехай ніколи не вичерпуються твої запаси. А нам не личить пити більше. У розпалі польових робіт ми з тобою, Тагуйє, мабуть, і так хильнули зайвого. Нехай береже пресвята діва Марія тебе і всю твою родину, — побажав старому гість, налив трохи вина в свою чаламі, випив і підвівся. — Дуже тобі вдячний, Тагуйє. Давно я не їв так смачно. Хай пошле Бог достаток твоїй оселі!

— Нехай господь Бог покарає мене, грішну, за те, що ми наважилися пригощати тебе, батоно, — знову почала виправдовуватися Мзеха.

Мурзакан ще раз подякував господарям, закинув рушницю на спину, скочив на коня і поїхав.

Мзеха з Хвичею, приєднавшись до жінок, котрі приносили в поле обід, у супроводі охорони рушили назад у село.

— Хвичо, будь обережний, — повчав хлопчика Гіго, — сам не виганяй кіз на пасовище і не відходь далеко від дому. Неподалік пустки Беко — висока бузина, там корму на півсотні кіз вистачить... Не бешкетуй і не розоряй пташиних гнізд!

— Будь розумником, синку, моя радосте! — Напучував хлопчика і батько.

II

Пообідавши, Тагуйя та його сини задрімали під шовковицею. Та тільки-но сонце почало сідати, вони швидко встали і знову взялися за роботу.

Настала надвечірня пора. На зелену хвилясту ниву дивилося бірюзове небо. Ніде не було видно ні хмаринки. Повітря, здавалося, застигло — не відчувалося ні найменшого подиху вітерця.

— Ну, і скажена спека! Бережися, бо задихнешся. За гарний прохолодний вітер варто було б віддати тисячу марчілі[16]! — мріяв уголос молодший брат Малхаз.

— Справді, сьогодні задушливий день! — погодився Гіго.

— Так, діти мої, спека нині страшна, — підтвердив старий. — Правда, для нас це важкувато, але зате для врожаю вкрай необхідне. Навіть господь Бог безсилий догодити всім! Що приємне нам, те може зашкодити врожаю, а що корисне врожаю, неприємне нам.

— Ех! Нічого не поробиш, — вирвалося у Гіго, — терпіли раніше, потерпимо і тепер. Інакше нічого буде жувати. Ну, братику! — крикнув він Малхазу і змахнув мотикою.

Малхаз наслідував його приклад. Не відставав від молодих і старий. Знову почувся рівномірний дзвін мотик.

— Закінчимо якось цю смугу, синки, а вже після того й відпочинемо. Мордувати себе теж не годиться, — сказав Тагуйя.

— Спеку я перетерплю, але сьогодні щось нездужаю: все тіло ломить, немов мене відшмагали, — поскаржився Гіго.

— Лежав, мабуть, незручно на грудках землі, та так і заснув, — пояснив старий.

— Ні. Щось нездужаю зранку, відчуваю якусь важкість у всьому тілі. Боюся, що знову почнеться пропасниця...

— Тихіше, тихіше! — зупинив брата Малхаз. Він припинив роботу, зіперся на мотику і почав прислухатися.

— Що, синку? — тривожно запитав старий.

— Чую якісь крики...

Всі троє насторожилися.

— І я начебто теж щось чую, — підтвердив Гіго.

— Здається, собака гавкає, — зауважив Тагуя.

— Так. І собака гавкає.

Інші селяни теж відкинули мотики і прислухалися. З села справді доносився якийсь галас, чувся лемент жінок.

— Ай-ай-ай! Помер хтось, — нерішуче припустив Малхаз.

— Можливо, померла мати Кучу? Нещасна! Вона зовсім старенька, — зауважив Тагуйя. — Коли я був ще малюком, вона вже мала п’ятьох синів. А що таке людина? Всього лише бурдючок з кров’ю. Чи багато їй потрібно, щоб померти?

— Ні. Я ще вчора бачив матір Кучу. Вона і не збиралася вмирати, — задумливо сказав Гіго. — Можливо, щось сталося в сусідньому селі: помер хтось, ось і голосять жінки.

Гамір посилювався. Тепер вже чітко долинали зойки і плач жінок. Одна з них голосила особливо пронизливо й моторошно.

Сини впізнали голос матері.

— О, горе, горе нам! Щось недобре сталося! — вигукнув Гіго, зронивши з рук мотику. Він побіг до шовковиці, схопив рушницю і кинувся до села. Тагуйя й Малхаз помчали за ним. Інші селяни теж покидали мотики і взялися за рушниці. Деякі вдягали на бігу ахалухі[17], інші, схопивши зброю, мчали без верхнього одягу, в одних сорочках.

З протилежного берега річки, волаючи і стогнучи, бігло кілька жінок з розпущеним волоссям. Особливо несамовито волала Мзеха.

— Синку, дорогий, любий синочку! Краще б померла твоя мати, синку