Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Чаполоч, Ігор Астапенко 📚 - Українською

Читати книгу - "Чаполоч, Ігор Астапенко"

597
0
13.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чаполоч" автора Ігор Астапенко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 44
Перейти на сторінку:
розсолу або ще краще — сто чаполочі. Добре говорити самим із собою. Лежати на росянистому бадиллі пирію, як от зараз, і говорити. Говорити і чути себе. Ви вмієте чути себе? Ніхто не відповідає. Ауууу! А інших чуєте? О, бачу, хтось почав тикати пальці у вуха, сірку хочте почистити? Бачте, ви не чуєте. Людина ікс каже людині зет, що любить її, а людина зет не чує. Людина ен каже людині ен один, що хоче жити заради неї, а вона не чує. Людина а каже людині бе, що треба лишатися людиною, а вона сміється. Смійтеся-смійтеся деревоподібненькі смертненькі шкіртеся їй-богу скільки влізе раденькі-шо-дурненькі гарлапаньте рвіть глотки і ставайте ще глухішими будь-якими мовами чорними білими жовтими зубами чорними білими жовтими гнилими дірявими дядько з-під хмари визирне й кине вам презирливий осміх хи-хи-хи на восьмий день тижня про який ніхто не знає він називається понеділя або смертнота ви живете в ньому й не бачите який чудовий день ні часу ні простору просто житіє купа розбитих годинників будинки з розбитих годинників дороги з розбитих годинників їх не видно немає простору немає світла немає пітьми є дихання є існування є люди із забитими вушними раковинами зором мінус два три чотири вісім ідеальним зором ідеальним слухом і всі бачать-чують однаково погано що я щойно сказав?

Холодний пирій. Кожна мокра бадилина під моїм тілом повертає мене до життя. Я дивлюся вгору крізь дим смачної самокрутки й думаю. Скільки ще дихати? Скільки ще можна не осягати сей простір, не бути спроможним розчинитися в ньому, взяти його за горло й душити, поки він не стане твоїм — тільки твоїм, — де є наше життя? Що ти, енна людино, називаєш своїм життям, допоки не можеш торкнутися вітру? Що ти, деревоподібна істото, можеш узагалі, допоки твій максимум — вдихати повітря? Що може бути кращим за вдихання повітря? За вдихання пахких димів із душею дерева-вишні? Ранкової студені? Дозрівання листя? Криничної води? Усе, що ти можеш, — називати свій рух життям. Свій рух до краю. Викидати зі свого лона, як ікру, оберемки слів, мріяти про вічність, співати про неозорий ю н і в е р с у м, брехати собі про сонцелику гармонію. Забувати про свою глобальну приреченість. Пам’ятати про вчорашнє сміття. Там була пляшка з-під чаполочі, тюлька, огризки денешти[10], шкаралупа горіха, затхла салафанка, загуслі плювки, з десяток недопалків, книжка майже-поета, мертві котенята, діряві шкарпетки, трохи червоної вати, здається, усе. Що є ваше життя? Моє життя — чаполоч! Пахка зеленкувата чаполоч, у якій живе дух могутніх зубрів! Напій великої трави — чаполочі!

IX

Ніколи? Ти не можеш цього знати! Ти сказала це тому, бо я зізнався, шо не любив тебе. Але я не знаю, мо’, й любив. Тепер це не так важливо. Але ти не можеш казати, шо ніколи, бо ти не пам’ятаєш! Ігрик говорив, шо ти не можеш цілісно відтворювати минуле. Твоя пам’ять — частково паралізована. Ти згадуватимеш поступово. Але не кажи, шо ніколи. Ти просто хтіла мене цим вколоти, да?

Нє. Я не любила тебе. Ніколи. Мені просто треба був мужик.

Але ти казала, шо любиш мене!

А цього я якраз не пам’ятаю, Горку! Треба дихати, дихати, дихати! Я не можу багато говорити! Я забуваю дихати!

Але ти брешеш! Ти не можеш знати! Я покличу завтра лікаря ігрика — він підтвердить мої слова — у тебе паралізовані ноги і пам’ять! Він дасть тобі червоні таблетки й триматиме за руку. Скільки мені років? Тридцять сім. Який у мене розмір ноги? Сорок п’ятий. Коли я зрубав аличу Йосі? Коли втопилася Зіна, царство небесне. Де ти народилася?

Не пам’ятаю.

Коли я почав жити в тебе?

Шість років тому.

Скільки тобі років?

Сорок.

Чий це будинок? Наш і Йосипа.

Скільки омелочок на нашій акації?

Сорок три.

Як звали твого батька?

Я не знаю.

Шо сталося о пів на восьму?

Не знаю.

А хочеш знати?

Не знаю.

Я зупинився, бо вже не мав сил бігти далі. Чоловік був метрах у двадцяти від мене. Я сів відхекатися, стесані долоні горіли, ноги почало зводити. Я хапав повітря, як спіймана риба, — хочеш, я насмажу риби? Багато-багато риби! Карася або коропа. Мо’, окуня, Лор? Як тоді — у Зелене свято, пам’ятаєш? То був хороший день. Ми прокинулися ні світ ні зоря — клечана субота ше не встигла вивітритись — ти була дуже сонна — о, як я люблю сонних жінок! — я занурив руки під ковдру й почав водити пальцями по твоїх стегнах. Потім вище — потім знов поміж стегон, ледь-ледь — неквапними рухами пýчок — тоді знову вище, але вже не так легко — пальці починають згинатися, нігті торкаються теплого тіла — м’яко, потім сильніше, знову м’яко — рука пливе між стегон — так слина тече на язик — рухи стають округлими, як плавання язика верхньою губою, — ось уже ціла долоня гуляє шкірою, час від часу вона вибухає короткими відрухами нігтів — вони впиваються в тіло на якусь хвильку й лишають маленькі дуги-сліди, потім рука стає швидшою, впевненішою, темп стає мінливим — від млявого до жвавого, цілунків ще немає, хвилі, пришвидшене дихання — придихи накладаються на видихи, вдихи стають короткими — тоді рука піднімається до губ — вказівний палець збирає з них вологу, потім він проникає до рота й спиняється слабким укусом — другий палець входить, коли язик починає плавні рухи — два пальці входять і виходять — три пальці входять і виходять — чотири пальці входять і виходять — затим рука опускається до нижніх губ — вказівний і середній довго пестять вологе лоно — зверху донизу, коло за колом, знизу доверху, коло за колом, знизу доверху, і! — як уперше — ах! — пальці ковзають всередину, натягнуті, виструнчені — так виструнчується в чоловіка лібідо — долоня схожа на револьвер — кожен постріл влучний — швидко, дуже швидко, ще швидше, неймовірно швидко — рука вилітає й за мить вона вже в роті — постріли ті самі, язик хаотично рухається, пальці стрімко труться об зуби — слина вистрибує з рота — рука повертається до мокрої розкритої вагіни — жорстка музика пальців стікає по розпашілому тілу — льоп-льоп-льоп-льоп-льоп! — дужче, ще дужче, — благаю тебе! — друга рука уже в роті — слова стають незрозумілими — трошки, ще трошки! — цé ти сказала? — аааа! — крик виростає у пісню — боже, як добре, як гарно розтікається біла густа грандіозна ріка.

Коропа? Добре, я насмажу багато коропа. Цілу гору коропа. Ми будемо їсти коропа і пити чаполоч, да? Ти теж трошки вип’єш, правда? І говорити. Увесь час говорити. Дай мені руку. Я хочу провести цей вечір

1 ... 5 6 7 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чаполоч, Ігор Астапенко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чаполоч, Ігор Астапенко"